Андрій Лобунець, голова Черкаської обласної організації Європейської партії України, директор ТОВ «Центр землеустрою та кадастру» та Руслан Хомідов, член Європейської партії України, підприємець.
– Як для вас почався день 24 лютого 2022 року?
– Андрій: Це мав бути звичайний робочий день. Але десь о 5 ранку мене розбудили дзвінки та повідомлення рідних і друзів. І хоча війна почалась не 24 лютого, а у 2014 році, все ж таки початок повномасштабного вторгнення був неочікуваним. На роботу я, звісно, не поїхав. У нас з друзями є місце, де ми зранку п’ємо каву. Там ми й зібрались усі, навіть не домовляючись. Причому приїхали й ті, хто вже давно не приїжджав. Почали думати що, перш за все, треба зробити нам у Черкасах.
– Руслан: Мені подзвонили біля 5 ранку із військової частини, яка базувалась біля Кропивницького. Заступник командира частини сказав: «Брате, почалась війна. У нас три «прильоти». Допоможи вивезти дітей». Ми з дружиною на двох машинах поїхали забирати дітей військових. Когось привезли до себе, когось до родичів, когось на дачу, а згодом доправили усіх до родичів по регіонах. Хтось був із Чернігова, хтось із Вінниці. На наступний день, 25 лютого, ми прийшли до військкомату, залишили свої дані і пішли далі працювати.
– Що ви робили в перші дні?
– Андрій: У мене є друзі, у яких є мисливська зброя. Ми об’єднались у добровольчий загін. Ми то розуміли, що мисливською зброєю особливо не повоюєш, але принаймні на перших порах захищати місто у разі потреби ми б пішли не з пустими руками. Ми ж не знали в перші дні війни де зупиняться окупанти? Готувались до усього.
– Руслан: У місті почали будувати блокпости, то ми допомагали у забезпеченні блоками, цементом, піском, будівельними матеріалами. Бо у мене ж будівельний бізнес, є напрацьовані контакти. Возили на блокпости воду, теплі речі, їжу. Коктейлі молотова робили в перші дні масово на гаражах. Потім частину з них ми порозвозили на блокпости, а частину залишили.
– Андрій: Взагалі, було таке враження, що черкащани розуміють одне одного з напівслова і готові до будь-яких ситуацій. Був, наприклад, такий момент. Привезли декілька тонн піску під відділок поліції, треба було його у мішки запакувати і укріпити будівлю. То випадкові люди, які просто проходили повз, зупинялись і долучались до цієї роботи. І просити навіть не треба було. І таких прикладів добровільної допомоги і командної роботи містян було дуже багато.
– На якій діяльності ви зосередились? Чим загалом довелося займатися?
– Андрій: Багато різної роботи було. Ми зосередились на допомозі трьом військовим частинам у Черкасах і Хмельницькому, і двом бригадам територіальної оборони – 118-ій у Черкасах та 112-ій у Києві. Нам вдалося зібрати кошти і закупити для військових прилади нічного бачення, тепловізори, бронежилети, квадрокоптери, автівки, аптечки. Крім того, ми постачали будівельні матеріали за запитом від військових частин. Продуктами харчування забезпечували. У цьому нам дуже допомагала Драбівська громада, де головою працює Орел Світлана Іванівна. Вона сама запропонувала – жителі громади зносили продукти харчування, хто що міг, ми організовували транспорт і постачали продукти і в Черкаси, і в Київ.
– Руслан: Не всі хотіли їхати на Київ в перші дні, коли була загроза оточення. Але ми знайшли людей і водіїв, і постачали продукти харчування у 112 бригаду ТРО Києва аж до того моменту, коли небезпека для Києва минула.
У перші дні війни ми облаштували бомбосховище в одному з об’єктів, який будується, у житловому комплексі «Олімп» на Сумгаїтській, 15. По факту, укриттів у місті було недостатньо, тому до нас регулярно приходили люди під час повітряних тривог. Зараз вже люди звикли і ходять не так часто.
Ми навіть і бронежилети робили. У нас на території будівництва зберігались інкасаторські машини. Я звернувся у банк і домовився, щоб декілька цих машин віддали на ТРО, щоб хлопці були на колесах. Банк погодився. Ми за власні кошти відремонтували ті машини, що були більш менш на ходу, замінили акумулятори і віддали хлопцям в ТРО. А ті машини, які були не на ходу, ми розібрали і зробили хлопцям бронежилети. Бо в перші дні важко було зі спорядженням. З однієї машини ми зробили 30 жилетів, і з другої – 12. Віддавали тим, хто відправлявся на фронт.
– Андрій: Ми за запитом багато робили роботи. От наприклад, до нас звернулась військова частина з проханням розробити проект відведення земельної ділянки, на якій планується створення сучасного тренувального центру для військовослужбовців. Оскільки моя фірма цим і займається, то ми допомогли з проектом.
Крім того, консультували, деякі спецпідрозділи виявляти геодезичні мітки ворога та ідентифікувати їх. У нас є офіційний дозвіл працювати з геодезичними координатами і відповідні фахівці.
– Ой як цікаво! А що це за мітки?
– Андрій: Це мітки, за якими ворог коригував ракетні удари по об’єктах у Черкасах. Я не розкажу більше про це, не можу просто, але до такої роботи ми теж долучались.
– 118 окрема бригада Сил територіальної оборони наразі на фронті?
– Андрій: Один батальйон 118 бригади ТрО ЗСУ ще в кінці квітня був біля Попасної на Луганщині, тримав там позиції два тижні, поніс великі втрати. Зараз підрозділи бригади теж на передовій. Забезпечують собі ротацію самостійно, так би мовити, один батальйон бригади змінює інший.
– Ви їм досі збираєте на екіпіровку?
– Андрій: Ви знаєте, ні. Я би сказав, що наші волонтерські зусилля були потрібні в перші місяці війни, бо не було нічого. Наразі ми спілкуємося з військовими і вони нас запевняють, що у них все необхідне є. Зараз волонтери можуть збирати на якісь круті дрони, наприклад, яких не закуповує армія. А усім спорядженням, формою, обладнанням військовослужбовці, принаймні наші, забезпечені.
– Руслан: Ми продовжуємо донатити або на ЗСУ в цілому, доєднуючись до всеукраїнських зборів, або друзям, які служать, родичам. Бувають ситуації, коли у наших місцевих групах хтось починає збирати на автівку чи на дрон, чи на тепловізор для якоїсь конкретної людини з Черкас. Тоді ми теж приєднуємось обов’язково.
– Черкаси – в тилу. До вас багато приїхало ВПО і відбулась релокація бізнесу. Як місто впоралось з потоком людей?
– Андрій: У нас у місті прийом і розміщення людей відбувалися організовано. І треба віддати належне нашій мерії, яка все взяла під контроль і налагодила цей процес. Але до забезпечення переселенців продуктами, одягом, засобами гігієни, звичайно, долучались усі містяни, і наші однопартійці також. Ми ж усі люди! Маємо допомагати одне одному.
– Руслан: Що стосується бізнесу, то я скажу, що нашому місцевому бізнесу було дуже важко. Мої співробітники, наприклад, у перші дні війни прийшли до мене і кажуть – ми готові працювати без зарплати, робити коктейлі молотова, все що треба. Було важко. Я хотів зберегти робочі місця. Тому довелось перебудовувати логістичні ланцюги і зробити все, щоб не зупиняти процес. Заминка в роботі була, але не тривала. Я розумів, що людям треба було годувати родини, а нам платити податки, щоб економіка не зупинялась. Бо лише із робочою економікою можна вигравати війну.
– Як ваші родини? Вони з вами?
– Андрій: Моя дитина і колишня дружина в перші дні війни виїхали за кордон. Але наразі вже повернулись у Черкаси. До речі, моя донька знімала на телефон і надсилала мені відео як їх зустрічали поляки. Я вам скажу – за душу брало. Ми будемо вдячні полякам до віку за те, як вони тепло поставились до наших жінок і дітей, хоча впевнений їм було нелегко.
– Руслан: Дружину нікуди не вивозив. Вона мені багато в чому допомагала. Ми з нею домовились так: якщо буде реальна загроза Черкасам, то тоді будемо вирішувати питання евакуації. Але, на щастя, цей момент не настав. Насправді, я відразу знав, що до нас вони не дійдуть. Не зможуть просто.
– Якою ви бачите перемогу?
– Андрій: На думку приходить Головнокомандувач Залужний, який в одному з інтерв’ю казав, що хоче проїхатись на танку з українським прапором по червоній площі у Москві. А якщо серйозно, то перемога – це звільнення усіх територій України, включно зі східними областями та Кримом. А потім створення демілітаризованої зони уздовж кордону з Росією.
– Руслан: Звільнення усіх територій до кордонів 1991 року, підписання капітуляції Росії, відшкодування усіх завданих нам збитків. Людей вони нам, звичайно, не повернуть. Ми лише зможемо зберігати пам’ять про усіх, хто загинув на цій війні.
– Поділіться якою була найщасливіша мить для вас за цей рік?
– Андрій: Перше, що приходить на думку – звільнення Херсону. З керівником Херсонської обласної організації ЄПУ Максимом Негровим ми познайомились під час виборчої компанії, підтримували зв’язок. Я знав через що йому довелось пройти в окупації і був дуже щасливим за нього, коли його рідне місто звільнили.
– Руслан: Для мене однозначно – звільнення Харківщини і Херсону. Після цього у мене якась вже більша надія з’явилась на повну і швидку деокупацію усієї України. Я впевнений, що рух на звільнення Криму почнеться вже дуже скоро. Я не Арестович, але мій прогноз, що остаточну крапку у цій війні ми зможемо поставити до кінця 2024 року – на початку 2025 року.
– Де будемо святкувати перемогу?
– Андрій: Ми наче в Криму збиралися святкувати. Тож давайте так і зробимо.
– Руслан: І ще обов’язково на червоній площі.
Розмову провела Юлія Підкурганна