Зокрема стаття 12 Проекту не передбачає блоки місцевих організацій політичних партій як суб’єктів виборчого процесу. Таким чином, у разі ухвалення цього Проекту як закону блоки місцевих організацій партій не матимуть права на висування кандидатів у депутати та кандидатів на посади сільського, селищного, міського голови. Положення статті 15 Проекту скорочують тривалість виборчого процесу з чергових виборів до 50 днів (нагадаємо, що чинна редакція Закону про місцеві вибори передбачає 90 днів періоду виборчого процесу). Зрозуміло, що таке скорочення строків суттєво зменшує періоди висування кандидатів, ведення передвиборної агітації. Окрім цього, територіальні виборчі комісії (ТВК) утворюються за 45 днів до дня виборів. Виникає логічне питання: а що взагалі відбувається протягом перших 5-ти днів виборчого процесу, коли навіть відсутні ВК? Відповідь просто: нічого. Але подібних логічних запитань надалі виникає багато. У свою чергу нагадаємо, що згідно із нині чинною редакцією Закону про місцеві вибори ТВК утворюються до початку виборчого процесу.
Проектом зберігається діюча нині система виборів депутатів сільських та селищних рад, а саме: мажоритарна. Водночас пропонується нова – змішана, система виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (ВР АРК), обласних, районних, міських та районних у містах ради, коли депутати обиратимуться у багатомандатному виборчому окрузі та одномандатних мажоритарних виборчих округах, кількість яких дорівнює половині кількості депутатів відповідної ради. Система виборів сільських, селищних, міських голів так само не змінюється.
Частина 4 статті 20 Проекту започатковує підпорядкування виборчих комісій (ВК) у межах адміністративно-територіальної одиниці. Тобто, у межах області обласній ТВК підпорядковуватимуться районні та міські (міст обласного значення) ТВК, яким у свою чергу підпорядковуватимуться міські, сільські та селищні ТВК. При цьому у випадку бездіяльності ВК нижчого рівня ВК вищого рівня може прийняти рішення по суті питання. ТВК вищого рівня або навіть Центральна виборча комісія (ЦВК) також має право скасувати рішення ТВК нижчого рівня з відповідних виборів. ЦВК наділена компетенцією розглядати скарги на рішення, дії чи бездіяльність ТВК.
Відзначимо інші важливі новели Проекту. Зокрема ЦВК формує склади обласних, районних та міських (міст обласного значення, Києва, Севастополя) ТВК. Районні ТВК утворюють склади сільських та селищних ТВК. Положення статті 22 Проекту кардинально змінюють порядок утворення ТВК. Зокрема пропонується, що суб’єктами внесення кандидатур до складу цих ВК є місцеві організації тих партій, які утворили депутатські фракції у парламенті, або входять до складу фракцій. Від однієї місцевої організації партії чи усіх організацій, які входять до однієї фракції, може бути внесено не більше 3-ох кандидатур до складу комісії. Кількісний склад ТВК становить 8-15 осіб. Суб’єктами внесення подання до складу дільничних виборчих комісій (ДВК) стаття 23 Проекту визначає місцеві організації партій, які висунули кандидатів, та кандидатів у депутати в одномандатних округах і кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови.
Викликає певне занепокоєння положення частини 6 статті 22 та частини 1 статті 23 Проекту стосовно того, що, відповідно, ТВК формується з урахуванням досвіду роботи осіб у ВК, а до складу ДВК особи включаються з урахуванням досвіду роботи осіб у ВК. Слід відзначити, що чинні виборчі закони не містять подібних формулювань. Водночас у Проекті відсутні запобіжні норми стосовно гарантованого включення до складу, наприклад, ТВК внесених кандидатур. Отже, не можна виключати того, що відсутність досвіду роботи у статусі члена ВК чи невеликий, на суб’єктивну думку певної комісії, досвід може стати підставою для відмови у включенні певних осіб до складу ВК. Беручи до уваги колегіальний статус ВК та практику діяльності, наприклад, ЦВК під час останніх президентських виборів, коли всупереч двом рішенням Вищого адміністративного суду України ЦВК так і не зареєструвала міжнародних спостерігачів від Грузії, можемо констатувати ймовірну загрозу того, що кандидатурам від певних партій будуть штучно створюватись проблеми у включенні їхніх представників до складу ВК різних рівнів. Більш того, стосовно утворення ДВК цілком реальною є ситуація, коли кількість усіх кандидатур перевищить максимально можливий склад комісій. Проте Проект не передбачає механізму жеребкування. Таким чином маємо підстави очікувати досить вільний підхід стосовно утворення як ТВК, так і ДВК, причому щодо останніх комісій – у значно більшій мірі.
У разі прийняття ТВК незаконного рішення або її бездіяльності стаття 24 Проекту наділяє ЦВК повноваженнями з власної ініціативи скасувати таке рішення та (або) прийняти рішення по суті питання (причому у день голосування такі питання розглядаються невідкладно). Окрім цього у разі невиконання ТВК вимог цього Закону щодо встановлення результатів відповідних місцевих виборів ЦВК уповноважена встановити результати таких місцевих виборів. Практична реалізація вказаних положень є проблематичною (яким чином ЦВК дізнається про бездіяльність ТВК у місті Урюпінську?), а загроза зловживанням цими повноваженнями з боку ЦВК є досить реальною (цікаво, на підставі яких документів ЦВК зможе встановити результати виборів?).
Положення статті 27 Проекту продовжують «сумну традицію» Закону про вибори Президента стосовно відсутності вимоги щодо кворуму членів ВК на засіданнях у день виборів, під час підрахунку голосів виборців та встановленні результатів виборів.
В аспекті комплексу питань щодо списків виборців слід вказати на такі моменти. У частині 6 статті 30 Проекту вказується на процедуру передачі попередніх списків виборців від ТВК до ДВК. При цьому, порівняно із чинною редакцією, наприклад, Закону «Про вибори народних депутатів України» не передбачено, що це відбувається обов’язково на засіданні ТВК. Аналогічне положення було включено і до Закону «Про вибори Президента» сумнозвісним Законом про зміни, прийнятим у серпні 2009 року. Як наслідок, навіть попри ту обставину, що ЦВК у своїй відповідній постанові вказала на необхідність передачі списків на засіданнях окружних виборчих комісій, аналіз судової практики спорів під час президентських виборів свідчить про те, що іноді ця процедура відбувалась не на засіданнях комісій і суди не визнавали це порушенням, оскільки сам Закон «Про вибори Президента» не встановлює такої вимоги. Ситуація явно до вподоби авторам цього Проекту. Отже, тепер просто може бути невідомо: хто саме і коли саме отримав попередні списки виборців звичайної виборчої дільниці (ВД), враховуючи досліджений нами вище механізм утворення як ТВК, а водночас і ДВК. Між іншим, так само відсутня вимога й щодо передачі уточнених списків виборців від ТВК до ДВК на засіданнях ТВК.
В частині 3 статті 31 Проекту вказується на можливість виборця звернутись із заявою про уточнення списку виборців. Водночас, на відміну від усіх нині чинних виборчих законів у цьому Проекті чомусь відсутнє посилання на право громадянина ознайомитись зі списком виборців у приміщенні ДВК звичайної ВД та право перевірити правильність внесення відомостей про себе та інших виборців. Отже, виникає чергове логічне питання: для чого встановлювати право на подання заяви про уточнення списку, перевірити який виборець формального права не має? І це не є простою помилкою, адже у статті 34 Проекту відсутня посилання на право ознайомлення зі списком у спеціальній ВД. Тобто автори Проекту свідомо уникають включення відповідних положень, які традиційно передбачені виборчими законами.
Як і в ситуації зі зміненим Законом «Про вибори Президента», попри усталені міжнародні стандарти, у тому числі й рекомендації Кодексу належної практики у виборчих справах, що був затверджений Європейською комісією за демократію через право (Венеціанська комісія) у жовтні 2002 року, Проект передбачає можливість внесення змін до списку виборців у день виборів. Зокрема частина 2 статті 33 Проекту встановлює, що у день виборів такі зміни носяться на підставі рішення суду.
Згідно з положенням частини 1 статті 35 Проекту значно скорочені строки висування кандидатів. Зокрема висування кандидатів у депутати в багатомандатному, одномандатному виборчому окрузі, кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови розпочинається за 34 дні та закінчується за 28 днів до дня місцевих виборів, а висування кандидатів у депутати в одномандатному мажоритарному виборчому окрузі розпочинається за 30 днів і закінчується за 26 днів до дня виборів. В аспекті права висування кандидатів можемо вказати на те, що попри ідею започаткування змішаної системи на виборах до певних рад, Проект не передбачає права самовисування в одномандатних округах. Відповідно до частини 2 статті 35 право висування кандидатів у депутати ВР АРК, обласної, районної, міської, в тому числі міст Києва та Севастополя, районної у місті ради реалізується виборцями у відповідних багатомандатних, одномандатних мажоритарних виборчих округах через місцеві організації партій. Водночас порівняно із чинним Законом суттєво обмежуються існуюче право висування кандидатів на посаду міського голови, оскільки Проект не передбачає самовисування, а право висування кандидатів на посаду міського голови реалізується виборцями у відповідних єдиних одномандатних виборчих округах так само через місцеві організації партій. Самовисування же є можливим лише на виборах депутатів сільських, селищних рад та сільського, селищного голови.
Слід підкреслити, що порівняно із чинною редакцією Закону про місцеві вибори значно обмежуються можливості участі у виборах окремих партій, оскільки місцева організація партії може висувати кандидатів на місцевих виборах за умови, що відповідна місцева (республіканська в АРК, обласна, районна, міська, районна у місті) організація партії зареєстрована в установленому законом порядку не пізніш як за триста шістдесят п’ять днів до дня виборів. Нагадаємо, чинний Закон про місцеві вибори встановлює вимогу щодо реєстрації самої партії не менш як за 1 рік, але не її місцевої організації.
У частині 5 статті 35 Проекту встановлена доволі дивна заборона одночасного балотування в кількох одномандатних округах. На нашу думку, така заборона є просто неконституційною і не узгоджується з правовою позицією Конституційного Суду (рішення від 6 липня 1999 року у Справі про сумісництво посад народного депутата України і міського голови) щодо права балотування на будь-якій кількості виборів. Зрозуміло, що вже у разі обрання особа має визначитись із якимось одним представницьким мандатом. Дивність вказаної заборони посилюється фактичним дозволом одночасного балотування однієї особи у багатомандатному та одномандатному округах на виборах до однієї ради. На наше переконання такий дозвіл є також неконституційним і таким, що порушує принцип рівності виборчих прав. Нагадаємо, що рішенням Конституційного Суду від 26 лютого 1998 року (Справа про вибори народних депутатів України) було визнано неконституційними відповідні положення Закону про парламентські вибори, що передбачали право одночасного балотування у багатомандатному та одномандатному округах. Отже, маємо підстави стверджувати, що автори Проекту фактично знехтували правовими позиціями Конституційного Суду, сформульованими стосовно практично тотожних питань.
Положення статті 36 Проекту присвячені визначенню певних рівнів партійних організацій, які мають право висувати кандидатів у депутати рад певного рівня чи кандидатів на посаду відповідних голів. При цьому, на відміну від чинної редакції не передбачена можливість висування кандидатів вищестоящою партійною організацією (наприклад, обласного рівня) до районних, міських рад. Виняток становлять лише вибори депутатів міської ради міст районного значення, де кандидатів може висувати районна організація, вибори депутатів районної у міст ради, а також кілька інших мало суттєвих з практичного боку випадків. Основна мета авторів Проекту у цій частині є зрозумілою: надати перевагу тим партіям, які мають розгалужену структуру зареєстрованих осередків.
Однією із новел Проекту порівняно із чинним Законом про місцеві вибори є започаткування інституту грошової застави для усіх кандидатів. Розмір застави визначається частиною 1 статті 43 Проекту. Водночас можемо констатувати відмову від інституту підписів на підтримку кандидатів, що передбачена чинним Законом про місцеві вибори. Однак механізм повернення застави (частина 2 статті 43) лише «переможцям» виборів свідчить про те, що цей інститут виконує не функцію власне «застави» як гарантії соціальності, адекватності кандидатів чи списку кандидатів, а скоріше «плати за участь» у виборах. В принципі не ставлячи під сумнів правовий характер інституту виборчої застави, що перевірено й рішеннями Конституційного Суду України, Європейського Суду з прав людини (рішення від 28 березня 2006 року у справі «Суховецький проти України»), встановлений Проектом порядок повернення застави не можна вважати правовим та справедливим.
В аспекті підстав для скасування рішення про реєстрацію кандидатів (стаття 46) слід вказати на те, що автори Проекту не вважають за необхідне передбачити такими підставами, наприклад, встановлення рішенням суду певних фактів, як-то підкупу, безоплатного надання послуг чи товарів, оплати ведення агітації іншими коштами, аніж кошти виборчого фонду. У Проекті ці підстави відсутні. Через це санкції за вчинення відповідних порушень є можливими хіба-що через процедуру винесення попередження та, відповідно, повторного попередження. Маємо нове логічне питання: яка мета відмови від законодавчого закріплення вказаних підстав? Чи автори Проекту таким чином проявляють своє ліберальне ставлення до підкупу чи інших проявів порушення виборчих прав?
Вважаємо за потрібне звернутись і до питання фінансування виборчої кампанії. Зокрема на відміну від чинного нині Закону про місцеві вибори Проект не передбачає граничної суми витрат відповідного виборчого фонду. Отже, у цьому аспекті Проект не відповідає рекомендаціям Венеціанської комісії щодо необхідності законодавчої фіксації максимально можливої межи витрат.
Напевно автори Проекту вирішили таким чином: якщо вже скорочувати строки, то слід скорочувати усі строки. Саме за такого підходу скорочено до 2-ох днів строк на подачу скарги до відповідної ВК (частина 1 статті 87). У свою чергу скарга розглядається комісією на її засіданні не пізніше наступного дня після отримання (частина 4 статті 89). У питаннях оформлення скарги автори Проекту слідують «сумній практиці», яку вже пройшли автори інших виборчих законів, а саме: вимогу стосовно обов’язкового зазначення номеру засобу зв’язку та адреси електронної пошти суб’єкта оскарження, «якщо такі є». Цікаво, чи автори Проекту уявляють собі, як можна дізнатись про адресу електронної пошти чи номеру мобільного телефону?
Лідер Європейської партії України
Микола Катеринчук