Генріх Пфістер, сержант, в. о. старшини роти одного з підрозділів Сил територіальної оборони ЗСУ, член Політичної ради Європейської партії України
– Генріх, ми з Вами розмовляємо 24 лютого 2023 року, рівно через рік після повномасштабного вторгнення. Ви зараз на фронті. Розкажіть де Ви були в цей день рік тому?
– Я був вдома у Мукачевому. Якраз перебував на лікарняному. Останні дні до вторгнення, як і усі мабуть, жив у новинах. Не вірилось до останнього, що можлива повномасштабна війна. Бо я не розумів як можна повернутись в «кам’яний вік» у 21 столітті? Розпочати війну з тисячами жертв, зі стражданнями людей? Економіки мають воювати, підвищуючи рівень життя своїх громадян, а не зброя і люди на полі бою. Але маємо те, що маємо. Про початок повномасштабного вторгнення я дізнався з телебачення. Потім мені зателефонували з підприємства, де я працюю, і сказали що треба прийти отримати повістку. У п’ятницю я сходив на роботу, а в неділю вже був у військкоматі. Так я потрапив до територіальної оборони. А вже 11 березня ми були у Сумській області.
– Тобто Вас відправили на фронт без попередньої підготовки?
– Ну у мене підготовка була. Я служив строкову службу. Починав її у радянській армії, а закінчив вже в українській. Я був одним з перших, хто присягнув на вірність українському народу після проголошення незалежності.
– Яка у Вас військово-облікова спеціальність?
– Я механік по зброї на літаках.
– Чи Ви знали, що вас відправляють саме у Сумську область?
– Ні. Ми нічого не знали. Ми не знали ні куди ми їдемо, ні які задачі будемо виконувати. Нам видали зброю і все. Ми їхали на пасажирських автобусах, які були під зав’язку забиті зброєю. Усі багажні відділення, усі місця в салоні. Ми сиділи зверху. Пересувались лише вночі. Все це нагадувало сцени із фільму. 17 березня ми вже були на Сумщині. Нас прикріпили до 93 окремої механізованої бригади «Холодний Яр».
– З кого складався ваш підрозділ?
– Це була перша сотня мобілізованих із Закарпатській області – з Берегова, з Виноградова, з Хуста. Були такі, які взагалі не служили. Були хлопці, які повернулись із заробітків з-за кордону, коли дізнались, що почалась війна. Лише 30% з нас мали певну військову підготовку.
– Ви весь час були на Сумщині?
– До початку травня були на Сумщині. Потім наш підрозділ висунувся в Луганську область. Там ми виконували поставлені завдання десь три тижні. Це було в районі Гірського. Можна сказати, що там ми дістали бойове хрещення.
– Ваш закарпатський підрозділ досі у тому ж складі?
– Так, весь кістяк тут зі мною. Деякі отримали поранення і комісувались. Але з нами не лише закарпатці. Є хлопці з Києва, Донецької області, Харкова, Херсона, Миколаєва, Запоріжжя, Вінничини, які евакуювали свої сім’ї на захід України, а потім пішли у військкомат і повернулись вже зі зброєю захищати рідний край.
– 4 березня вже буде рік як Ви на фронті. Що допомагає стояти?
– Найбільше допомагає почуття гумору. Ну і звісно надія на перемогу. Звідси й беремо сили.
– Чи були Ви вдома за цей рік?
– Один раз був у десятиденній відпустці.
– Де Ви зараз?
– Скажу лише, що ми на сході. Більше сказати не можу.
– Сьогодні річниця вторгнення. Чи відчувається це на позиціях, там де Ви є?
– Звичайний день. Тут у нас постійно провокації ворога. Кожен день обстрілюють нашу територію, громаду, де ми знаходимось.
– Я знаю, що у Вас золоті руки. У мирному житті Ви працювали по дереву. Чи знадобилось це на війні?
– У мене навіть у військовому квитку написано, що я столяр. Коли прибули на позиції, то спочатку я навіси робив, від дощу сховатись. Потім почав облаштовувати бліндажі. Треба було їх робити за всіма правилами інженерного будівництва. Досвід допоміг. Зробили і кухню невеличку собі, і сауну, і душ. Усі столярні роботи я робив. У нас немає точок в тилу, куди б ми могли відійти і перепочити, помитися. Ми на своїх позиціях постійно. Тому мали облаштувати собі побут.
– Чи є у вас проблеми із забезпеченням?
– Немає. У нас є все. ЗСУ забезпечують, волонтери, зокрема, і з рідного Закарпаття, наш однопартієць Ярослав Думин, підприємство «Фішер-Мукачеве», друзі. З Львівською військовою адміністрацією співпрацюємо, їхні волонтери передали автомобіль для нашого підрозділу, прилади нічного бачення. Станом на цей момент ми забезпечені усім, чекаємо лише «Леопардів». Жартую! (сміється).
– Що було найважче за цей рік?
– Найважчими були бойові дії на Луганщині, під постійними обстрілами. Морально було важко. Але ми розуміємо, що треба стояти – за свободу, за свободу вибору, за мирне життя наших дітей.
– Що найцінніше на війні?
– Люди, які поруч. Важливо знати, що поруч з тобою люди, які не підведуть.
– З Вами поруч саме такі?
– Так. Надійні. Усі вони з різних сфер – і вчителі, і підприємці, і крупні бізнесмени. Самодостатні люди, які у мирному житті самі керували колективами. В організаційному плані були певні проблеми – усіх треба було зібрати докупи і налаштувати на одну хвилю. Впевнений, що нам вдалося. Якщо нам правильно доводять інформацію, говорять правду, якщо командир знає що він від нас хоче, якого результату очікує і чесно нам про це каже, то ми готові виконати будь-які завдання. Недосказанність, брехня не працюють.
– Коли повернетеся додому після перемоги, що перше зробите?
– Перше – пом’яну тих, хто загинув заради цієї перемоги. Дуже багато друзів з підприємства мого загинули. Треба буде шану їм віддати.
– Яка була найщасливіша мить для Вас за цей рік?
– Коли ЗСУ звільняли наші території. І ще був такий один момент особливий, коли ми їхали через Сумщину на фронт у березні, то люди виходили на дороги і проводжали нас. Хрестили у повітрі. Плакали.
– Зараз Ви на таких позиціях, що теж маєте контакти з цивільними?
– Так. Місцеві жителі нам постійно допомагали. То продукти приносили, то посилку нам заберуть з Нової пошти, дуже старались нам допомогти в усьому. Взаємодія у нас з ними постійно. Ми, наприклад, на Новий рік за власні кошти закупили подарунки для їхніх дітей і ходили по хатах, щоб привітати усіх діточок, не залежно від віку. Скину вам фото.
– І як діти реагували?
– Діти вручали нам листи, зокрема і адресовані Діду морозу, малюнки, розповідали патріотичні вірші. Це був ще один такий момент, коли ти розумієш заради кого ти воюєш.
– Чи відрізнялось ставлення місцевих людей до Вас у різних регіонах?
– Так, про Сумщину вже вам згадав, як нас проводжали, як допомагали. А на Луганщині було вороже ставлення. Ставлення людей, скажу так, відрізняється, як і небо над кожною областю. Найкрасивіше нічне небо над Полтавщиною. Потім над Сумщиною. Влітку під Краматорськом гарне небо було. Але усюди воно було різне, як і люди.
– Як ваша родина справляється без Вас?
– Нормально. Важко лише тоді, коли зв’язку не буває, коли не можна подзвонити, почути голос.
– Якою бачите перемогу України?
– От коли наші діти повернуться до живого навчання, не будуть бігати у бомбосховища, а кожен з нас повернеться до улюбленої мирної справи, тоді я зрозумію, що ми перемогли.
– Де будемо святкувати перемогу?
– З нашими «європейцями» хотів би відсвяткувати в географічному центрі Європи, у Рахові, де був наш крайній з’їзд. І як мінімум у тому ж складі.
Розмову провела Юлія Підкурганна