Максим Негров, Голова Херсонської обласної організації Європейської партії України, сержант ССО ЗСУ
– Максиме Анатолійовичу! Як для Вас почався ранок 24 лютого 2022 року? Якими були Ваші перші рішення?
– Так сталося, що в цей день я знаходився на стаціонарному лікуванні у кардіологічному відділенні. Приблизно о 6 годині ранку я зрозумів, що почалась повномасштабна війна. О 7 ранку з’явилась перша інформація, що ворог вже перебуває на території Херсонської області. Об 11:00 нам повідомили, що на греблі Каховської ГЕС ворог підняв свій «аквафреш» (прапор). Тобто за шість годин від моменту вторгнення ворог пройшов усю лівобережну частину Херсонської області. Це було страшно, тому що ми розуміли, що до Херсону залишились лічені кілометри. З лікарні, звісно, я втік і пішов до доньки. Дав загальні вказівки їй та дружині. А потім з товаришем пішов у військкомат. Я ж проходив військову службу з 2014 по 2017 роки за контрактом, тому вирішив якомога швидше повернутися до частини, в якій я служив.
– Що Ви побачили у військкоматі?
– У військкоматі був хаос. Людей, готових брати зброю до рук і захищати місто, прибувало дуже багато. Але очевидно, що алгоритми дій передбачені не були, вказівок як діяти не було, і тому, на жаль, Херсон через цей хаос і відсутність організації втратив дорогоцінний час. Особисто мені у військкоматі сказали – зв’язуйся зі своєю частиною самостійно. Я зв’язався – кажуть приїжджай. На той момент мій підрозділ знаходився в іншому регіоні, тож мій товариш, зголосився мене відвезти до частини. Транспорт вже не ходив, палива в місті не стало в один момент, до банкоматів, магазинів були черги. Правдами й не правдами знайшли пальне, але до військової частини ми не доїхали, зламалась машина. І поки ми шукали іншу автівку, виїзди з Херсону вже були перерізані. Тож ми прийняли рішення йти в тероборону .
– У Вас у місті вже була сформована тероборона на той момент?
– Треба зазначити, що територіальна оборона на момент повномасштабного вторгнення повноцінно організована не була. Фактично, вона почала створюватись лише у січні 2022 року. На Херсонщині була створена лише одна неповна бригада, до якої увійшли мотивовані люди, готові захищати Херсон, але вони не встигли пройти підготовку. Їх озброїли автоматами, та й то не усіх, а проти них йшли танки. Звісно, що через брак часу, досвіду, зброї, особового складу, залагодження, система не запрацювала станом на 24 лютого. Ну і закінчилось тим, що в теробороні нам сказали – зброї немає, розходьтеся по домівках. Ми намагались знайти зброю, зв’язувались з Києвом, з міністерством оборони, щоб доповісти ситуацію. Але 1 березня окупаційні війська вже увійшли у місто. І нам не залишалось нічого іншого, ніж почати створювати рух опору.
– Ви потрапили в полон 15 березня. Що допомогло вистояти?
– Вистояти в полоні мені допомогли мрії і спогади. Головне у полоні було – не жити в моменті. Мріяв як буду гуляти з онуками.
– Як Ви створювали рух опору в Херсоні в умовах відсутності зв’язку, комунікацій, тощо?
– Нам допомагала віра в те, що місто буде звільнено. Ми хотіли сприяти деокупації зсередини. Чому я пішов на цей крок? Тут все просто. Коли я був в АТО, я займався створенням руху опору. Це моя військово-облікова спеціальність. У мене були не лише знання як це робити, а й досвід. Український мобільний зв’язок і інтернет у місті зникли десь у квітні. Певний час нас рятував дротовий інтернет на роботі. У нас був зв’язківець, мій товариш. Ми за замовчуванням розуміли, що кожен з нас може потрапити у полон в будь-який момент. Тому у нас були свої правила спілкування, комунікації та межі допустимого у розмовах. Особливо, після полону. Розповісти як ми діяли, що робили, наразі я не можу. Я не хочу наражати на небезпеку людей.
– Озираючись назад, беручи до уваги полон, хочу спитати Вас – чи не жалкуєте, що не виїхали з міста разом з родиною в перші дні? І чому не виїхали?
– Ну по-перше, як я міг їхати, якщо була оголошена мобілізація? Потрібно були йти захищати країну. Це мій обов’язок. По-друге, що стосується родини – це моя донька і колишня дружина – то це болюче питання. Ми домовились в перший день, що я йду на службу, а вони будуть намагатись виїхати з міста. Але все пішло не за планом. Ми уявлення ще не мали, що таке окупація, чим це обернеться. Після звільнення з полону родина забрала мене до себе, бо я був у незадовільному фізичному стані. Скажімо так, вони фактично піднімали мене на ноги. Але мене тривожив не мій фізичний стан, а ті погрози, які мені озвучували російські спецслужби у полоні. Вони мені сказали, щоб я навіть не думав вивезти родину з міста. Фактично, мої рідні опинились в заручниках. Я був у розпачі, мої руки були зв’язані, аж до моменту їхньої евакуації.
– Як Вам це вдалося?
– Знайомі допомогли через міжнародні організації. У мене не було іншого виходу, як довіритись. Дружину переконав, що потрібно рятувати дитину. У призначений день, я їх посадив в автобус і, проводжаючи, думав, що ми можемо більше не побачитись. Це було дуже важко. Вони виїхали у напрямку Запоріжжя, через Василівку. І коли вони мені зателефонували і сказали, що вони вже на підконтрольній території, мені відлягло. Хоча зізнаюсь, почуття були суперечливі – донька мене дуже підтримувала, коли була поруч. Я розумів, що мені без неї буде важко. Евакуювавшись з міста, родина потрапила в Німеччину. Одна з мрій моєї доньки – вчитися у Німеччині – справдилась. А я почав активніше працювати, хоча я бачив ознаки зовнішнього спостереження за собою. Я розумів, що йде певна гра, і що мені треба переграти ворога. Такий шпигунський трилер був.
– Деокупація Херсона сталася раптово для Вас?
– Ми відчували, що це ось-ось станеться. 11 листопада ми підняли прапор на будівлі міської ради. Ми ще розмірковували де прапор піднімати? Вирішили, що на облдержадміністрації зарано, бо область ще не звільнена. Поїхали до міської ради і о 14.15 підняли прапор. А потім ще їздили по місту з нашим стягом і розповідали усім, кого зустрічали, що місто звільнено. Щоб ви розуміли, ніхто не знав, що місто звільнене, бо зв’язку не було. Був навіть випадок, що нам не вірили і думали, що ми провокатори.
– Вам не хотілося відразу виїхати, адже шлях відкрився?
– Кинути все і всіх? Це було б найпростішим рішенням. Але ж 256 діб тривала окупація Херсона. Станом на 11 листопада у місті не було вже декілька діб світла, води, тепла. Треба було допомогти хоч якось відновити життя у місті. 12 листопада з’явились перші поліцейські у місті. І ми їм передали з рук в руки будівлю міської ради. Бо після звільнення Херсону вона була замінована. Ми її охороняли. До того ж у нас був такий піднесений емоційний стан, що ми навіть спати не могли. Скажімо о 6 ранку закінчувалась комендантська година, ми з товаришем о 6:05 вже зустрічались, каву пили і рвались щось робити. Ми не могли ні спати, ні їсти в перші дні, настільки нас емоції захоплювали. А виїхав я до Миколаєва 18 листопада. Я хотів побачити вільну країну. Я хотів почути українські пісні, побачити українські прапори, українські вивіски, з’їсти українську страву і випити української кави. Ми в Херсоні були позбавлені такої можливості. Все було заборонено. Я розкажу один приклад, коли ми домовились 11 листопада їхати піднімати прапор, то виявилось, що кожен приїхав зі своїм. У кожного з нас був захований національний стяг, про який інші не знали. І коли люди почали збиратися на площі 11 та 12 листопада, то все було в українських прапорах! Це означає, що більшість херсонців під час окупації ховали прапори і берегли їх до моменту звільнення. Ми в окупації стали більше любити Україну. Нам допомагала віра, надія і любов до України. Ми хоч і залишились без українського інтернету і зв’язку, через VPN читали і дивились новини, чули прильоти, бачили їх наслідки і раділи, коли ЗСУ завдавали точних ударів по місцях скупчення ворога, як, наприклад, у приміщення колишнього апеляційного суду або гуртожитку.
– Як Вам вдалося після деокупації у короткі терміни налагодити постачання гуманітарних вантажів?
– Ми навіть не встигли оговтатись, як з нами на зв’язок почали виходити благодійники і волонтери. Вони нам самі пропонували постачати гуманітарку в місто. Хтось через соцмережі про нас дізнався, комусь друзі чи знайомі дали наші контакти. По-різному було.
– Я розцінюю це як результат Вашої активної попередньої громадської діяльності і роботи.
– Так, мабуть це зіграло свою роль. Була довіра до нас. Люди знали, що ми не вкрадемо, не продамо, не використаємо не за призначенням, тощо. Найбільше нам допомагала Всесвітня продовольча програма ООН. Потім до нас долучились українці зі Словенії, Норвегії, із заходу нашої держави. Нас навіть не завжди до відома ставили. Ну до прикладу, приходили повідомлення з Нової пошти – до вас прямує вантаж. І я вже по факту дізнавався хто і що нам надіслав. Або у Фейсбуці мені кидали номери посилок «Укрпошти». Так і було.
– Розкажіть як Вам прийшла в голову ідея організувати курси домедичної допомоги?
– Я тверезо оцінював потреби громади після деокупації. Перше, що треба було – нагодувати, забезпечити товарами першої необхідності, дати світло і тепло. Звичайно, було б чудово якби більшість містян покинули Херсон. Я навіть звернувся через Фейсбук до людей із закликом виїхати. Але мій заклик викликав критику і спротив. Здебільшого жінки мені дорікали, тому я облишив спробу переконувати фаталістів. Точніше фаталісток. Хоча насправді, у місті не так багато залишилось людей. Цікаве спостереження: вперше я сказав собі, що місто спорожніло, у квітні. Потім у травні я собі сказав: та ні, ось тепер місто порожнє. У червні я собі сказав – ось тепер точно місто порожнє. І так було щомісяця. І ось лише зараз у лютому 2023 року я побачив що таке порожній Херсон. Можна пройти головною вулицею міста від залізничного вокзалу до Набережної і не зустріти жодної людини. Магазини, що працюють, можна перерахувати на пальцях, можна напевно знайти аптеку. Тролейбуси не ходять, бо перерізані всі електропроводи. Маршрутки і автобуси ходять, але водії, щоразу виїжджаючи на маршрут, можуть не повернутись, як і пасажири. Обстріли ведуться цілодобово, хаотично, непередбачувано. Можна вийти за хлібом і не повернутись. Безпечних районів у місті немає. Навіть якщо оголошувати повітряну тривогу, то часу сховатися не буде, бо міни летять дуже швидко. Це не та ситуація, коли російський літак запустив ракету з Каспію, і в тебе є час дійти до сховища. Тому обстановка у місті і спонукала мене організувати курси домедичної допомоги. Якщо ти залишаєшся, то навчись рятувати себе і ближнього. Я звернувся до працівників швидкої і запропонував їм полегшити, власне, собі роботу. Кажу – навчіть нас як правильно діяти до приїзду швидкої, щоб врятувати людині життя після поранення. Інструктори погодились, я забезпечив витратними матеріалами (рукавички, турнікети, бинти, джгути, тощо). Більше того, я наголошував нашим курсантам, що кожен з них після проходження курсів має навчити ще двох. Таким чином ми навчили біля 60 осіб.
– Чи знали Ви особисто таких херсонців, які чекали росію чи руській мір?
– Так, знав одного такого херсонця. Ми мешкали в одному мікрорайоні. Він був журналістом. Його погляди радше були прорадянськими, а не проросійськими. Окупаційна влада дала йому якусь «посаду» в Херсоні. А після звільнення міста йому довелося все кинути, виїхати в росію. Повернутися сюди він може лише відбувши термін у в’язниці за державну зраду. Але навіть якщо він залишиться у росії назавжди, ким він буде для власної дитини? Сховати правду неможливо, як не старайся.
– Ви зараз у процесі повернення до ЗСУ. До 24 лютого ми з Вами обговорювали якою має бути мотивація для чоловіків вступати на військову службу. Тоді Ви говорили, що мотивація – тривалий контракт і гідне фінансове забезпечення. Якою наразі є Ваша мотивація?
– Хороше питання. Я чітко знаю, що зараз ми виборюємо долю і майбутнє наших дітей. Так, нам важко. Нам буде важко ще декілька років. Але ми свідомо виборюємо долю наших дітей, щоб вони повернулись жити в Херсон, і в Україну. Я особисто хочу створити такі умови в Херсоні, щоб наші діти сюди захотіли повернутись, а не залишитись в Німеччині. Я навіть знайшов для себе позитив у тому, що діти виїхали в Європу. Вони подивляться як там живуть, як дотримуються прав і свобод, і привезуть цей досвід сюди. Сьогодні нас, на жаль, єднає війна, але я хочу, щоб настав час, коли нас будуть єднати спільні цінності, мета і майбутнє.
– Як ставитеся до скорочення матеріального забезпечення військовослужбовців, які знаходяться не в зоні бойових дій?
– Вважаю, що саме зараз фінансове забезпечення скорочувати не можна. У кожного захисника, перш за все, є власна родина, яку він має годувати, хоч і знаходиться на службі. Тому щоб він стояв на захисті і не переживав що їдять його діти, він має отримувати достойну платню.
– Максиме Анатолійовичу, після деокупації Херсону містяни зареєстрували петицію на сайті Президента України про призначення Вас головою Херсонської ОВА. Вас не призначили, але у мене питання – чи готові Ви брати на себе відповідальність і йти відбудовувати місто, Херсонщину?
– Я хочу, щоб відбудова економіки області відбувалась фахово, з науковим підходом. Зараз завдання №1 у моєму особистому плані дій – звільнити Україну від окупантів. Але вже зараз я думаю над тим, що після перемоги у мене має бути чіткий і обґрунтований план дій з відбудови міста і області. Тому я для себе прийняв рішення невідкладно почати працювати над дисертацією, в якій я і визначу план повоєнної відбудови нашого регіону. Я вже знайшов наукового керівника у Херсонському національному технічному університеті.
Я вже з ним поговорив. У квітні в університеті буде проведена науково-практична конференція на цю тему, планую брати участь і активно працювати над дисертацією.
– Як Ви будете суміщати службу та навчання?
– Буде важко, але я спробую. У мене є два роки на наукову роботу. Часу я втрачати не хочу.
– Припустимо, ми вже перемогли і Ви вже захистились. Як будете втілювати в життя?
– Я сподіваюсь, що після перемоги ми повернемося до виборчого процесу. І я прийду до херсонців і запропоную їм свій план відновлення Херсонщини. Він і буде моєю чіткою передвиборчою програмою. Як херсонці вирішать, так і буде.
– Якою Ви бачите перемогу України?
– Особисто для себе я визначив так: от коли я буду пити каву на набережній в Ялті, значить Україна перемогла.
– Який день за цей рік з 24 лютого був для Вас найщасливіший?
– 11.11.2022. День звільнення Херсону.
Розмову провела Юлія Підкурганна