Ярослав Думин, голова Закарпатської обласної організації Європейської партії України, депутат Рахівської районної ради, член Ротарі клубу «Рахів – Центр Європи».
– Ярославе Васильовичу, розкажіть, як для вас почалось повномасштабне вторгнення?
– У мене син навчався у Івано-Франківську. У цей день ми запланували їхати до нього. Зранку рано зібрались, виїхали, ще навіть нічого не знали. Але дуже скоро нам зателефонувала наша знайома, син якої теж навчався у Франківську, і сказала, що почалась війна, що у Івано-Франківську є «прильоти». Ми домовились, що хто перший доїде, той і забере дітей додому. Дорога була складною, тому що траса була повністю заблокована автівками. Було враження, що весь Буковель стояв у черзі за пальним. Ділянку в 15 км ми їхали години три, забрали сина у м. Надвірна і повернулись додому.
– Ярославе Васильовичу, мені здається, коли б ми з вами не говорили по телефону за цей рік, Ви або вантажили гуманітарку, або розвантажували. Розкажіть про це. Хто Вам допомагав?
– Тут все так переплелось. Ну по-перше, це наша команда Європейської партії України, а по-друге, Ротарі клуб «Рахів – Центр Європи». Декілька слів про Ротарі. Ротарі Інтернешнл входить до п’ятірки найпотужніших благодійних організацій світу і налічує до 1,5 млн людей. У Закарпатті є чотири Ротарі клуби, а по усій Україні – 66. Наш Рахівський Ротарі клуб існує з 2010 року, саме тоді ми отримали грамоту із Цюріха про реєстрацію в мережі Ротарі. Наш клуб не дуже великий, але активний. До нього входять і члени нашої Європейської команди. Крім мене це мій брат Василь Думин – президент Ротарі клубу, депутат районної ради, Галина Криниця – керуюча справами Ясінянської ОТГ, Ігор Совтан – депутат районної ради та інші.
– Тобто ви створили таку систему взаємної співпраці?
– Так, ми спільними зусиллями організували потужний гуманітарний хаб у Рахові. З початком війни наша команда, об’єднавши зусилля, організовувала допомогу у всіх територіальних громадах району. Я з братом Василем працюємо у Рахівській ОТГ. Голова Ясінянської ОТГ Андрій Делятинчук та Галина Криниця – у своїй Ясінянській громаді. Павло Басараба та Юрій Сас з командою – у Бичківській ОТГ. Крім співпраці з Ротарі, ми отримували допомогу від «Союзу українців в Румунії», міст-побратимів та інших міжнародних організацій. Протягом перших тижнів війни місцем нашої щоденної роботи став румунський кордон, де ми забирали гуманітарну допомогу, яку надсилали наші партнери. Тож, ми кожен день приїздили на кордон і там перевантажували допомогу з фур у невеликі бусики по 2-3 тонни. А вже десь через місяць ми змогли сплачувати витрати на дорогу для вантажівок і вони приїздили до нас прямо в Рахів.
– Ви згадали, що ваші партнери з перших днів відгукнулись. Як це було? Ви надіслали їм запити?
– Коли стався повномасштабний наступ, не чекаючи жодних запитів, наші партнери з Румунії самостійно почали збирати кошти для гуманітарної допомоги Україні й відправляли нам. У нас дуже тісні відносини були завжди, ще задовго до війни. Ми їм дуже вдячні.
– Як ви доправляли допомогу далі по Україні?
– Нас спочатку виручило те, що з Рахова ходили потяги на Київ, Харків, Миколаїв, Запоріжжя, Одесу. І напрацювався такий алгоритм: до Рахова ці потяги привозили біженців, а ми на зворотній шлях завантажували вагони гуманітарною допомогою. «Укрзалізниця» була дуже лояльною на початку, можна було на рівні провідників або начальників поїздів домовлятися. Ми просто заганяли фуру на колію і завантажували прямо у вагони гуманітарну допомогу до міст України, з якими було залізничне сполучення. Згодом ця можливість зникла, із залізницею стало домовлятись все важче. Але знаєте, одна можливість зникає – інша з’являється. До нас стали приїжджати пусті фури з різних регіонів, ми їх вантажили і вони розвозили вантажі по усій Україні.
– Ви передавали цю допомогу конкретним адресатам?
– Допомога надавалась як і через наших друзів-ротарійців, так і особисто переселенцям, військовим частинам та окремим військовослужбовцям, дитячим та соціальним будинкам, медичним закладам та військовим госпіталям, окремим територіальним громадам, які потерпіли від рашистської агресії.
– Я хочу ще раз Вам, Ярославе Васильовичу, та усій вашій команді висловити величезну подяку від Димерської громади Київської області. То моя мала батьківщина. Я там виросла, там живуть мої друзі, батьки моїх друзів, мої свекри, вчителі. І я хочу, щоб читачі знали, що ваші продукти харчування допомогли у прямому сенсі нагодувати жителів Димерської громади. Там була дуже складна ситуація. Усі шляхи до громади були перерізані. Єдиний шлях – Київське море. Вашу допомогу відправляли Київським морем на човнах попри загрозу власному життю, бо села були окуповані. Але, дякуючи вправності тих човнярів та з божою поміччю, увесь ваш вантаж був доставлений. І я коли дивилась потім фото, як роздавали людям продукти, я плакала. Тож я вам щиро дякую від усієї Димерської громади.
Ви й по цей день відправляєте гуманітарку в різні міста України?
– Так, щотижня. Загалом ми відправляємо все – від медицини, продуктів харчування, одягу, засобів гігієни до матраців, подушок, дитячих іграшок. От, наприклад, останній запит був на дитяче харчування для недоношених дітей. Біля трьох піддонів відправили через Ротарі клуби по усій країні. Але крім цього, ми постійно, поза графіком, відвантажуємо військовим продукти харчування та засоби гігієни. І підрозділам на передовій, і тим, хто десь не в таких гарячих точках.
– Чи допомагаєте військовослужбовцям спорядженням та обладнанням?
– Допомогали коштами для закупівлі автомобілів, біноклів, приладів нічного бачення. Ми тісно співпрацюємо з спеціальним підрозділом «Kraken», у перші тижні допомагали 126 батальйону 112 бригади Сил ТрО, також 128 окремій гірсько-штурмовій бригаді, військовому підрозділу БТГр «Материк», 95 окремій десантно- штурмовій бригаді, 28 окремій механізованій бригаді імені Лицарів Зимового Походу.
– Я знаю, що у Рахові ви теж організували волонтерський центр для забезпечення біженців.
– Так з 14 березня 2022 року біля залізничного та авто вокзалів ми відкрили «Волонтерський центр». Він функціонував аж до нового року, щодня з 10 до 14 години, крім вихідних. Після нового року довелося прибрати намет у зв’язку з відкриттям митниці, так як у нас почав курсувати потяг до Румунії. У перші дні війни у цьому центрі обслуговувалося від 150 до 300 осіб щодня. Люди приїжджали до Рахова, і ми їм видавали продукти харчування, підгузки, одяг, засоби гігієни тощо. Діткам щоп’ятниці влаштовували майстер-класи. Діти малювали нашим захисникам малюнки, писали листи, робили орігамі, і ми передавали то все на фронт. Ми також організували плетіння сіток, і, до речі, жінки-переселенки дуже активну участь брали у тому.
– Загалом до вас багато приїхало внутрішньо переміщених осіб?
– У піковий момент у районі було біля 10 тисяч. Частина людей виїхали за кордон, але багато хто й залишався. Хтось жив у родичів, хтось винаймав житло, хтось у дитячих садочках жив, які місцева влада надала. У перші місяці у садочках жили по 150-200 людей. По-різному було.
– Ви згадували і про допомогу медичними товарами, ліками. Це були якісь конкретні заклади?
– Так, військові шпиталі у Києві, Одесі та Харкові. Допомагали дитячим будинкам. Зокрема, Харківському дитбудинку, який переїхав до Ворохти, та Краматорському, який переїхав до Чернівців. Ще нашому місцевому – Свалявському. У Ясінях у нас є соціальний будинок, де проживають малозабезпечені люди, а тепер ще й переселенці. Їх теж не оминали. У нас є давня традиція, ми щороку на новорічні свята запрошуємо до цього соціального будинку творчі колективи і влаштовуємо їм дозвілля, даруємо подарунки та смаколики. Попри війну, ми не відступили від своїх традицій. І взагалі протягом року ми влаштовували концерти, дитячі свята і для своїх, і для переселенців. Навіть справжній Санта-Клаус завітав перед Новим роком. Він член Ротарі клубу, який вже 50 років працює Санта-Клаусом.
– Поділіться найщасливішими митями цього року.
– Кожного разу, коли чув слова подяки від дітей та дорослих, які приїхали до нас зі сходу, із прифронтових областей, я відчував себе щасливим. Очі та емоції дітей – найцінніше, що було за цей рік.
– Ч
и з’явились у вас нові друзі серед тих, хто приїхав до вас, рятуючись від війни?
– Так, є декілька родин. Це наші ротарійці, ми ніколи з ними раніше не бачились. Одна родина проживала в Луганську, після 2014 року переїхали в Харків. І друга теж з Харкова. Ось вони з нами працюють в одній дружній команді і дотепер.
– Якою бачите перемогу України?
– Припинення бойових дій, повернення усіх окупованих територій, включно з Кримом.
– Де ми будемо святкувати перемогу?
– Я впевнений, що перемогу ми будемо святкувати і в Києві, і в Харкові, Донецьку, Криму і в нас в Карпатах. Тож усіх запрошую до нас в Карпати.
Розмову провела Юлія Підкурганна