Юрій Жук, член Політичної ради Європейської партії України, солдат, заступник командира розвідувального взводу з тактичної та психологічної підготовки
– Юрію Вікторовичу, розкажіть як для Вас почався день 24 лютого 2022 року?
– 24 лютого о 4 ранку я прокинувся від вибухів. Не мав сумнівів, що почалась війна. Її звуки я навчився розрізняти з 2014 року. Я чітко зрозумів, що це ракетні удари по Києву. Тут же підхопилась дружина, спитала «Що це?», я відповів «Це – війна».
– Якими були Ваші дії?
– Почав збиратися до військкомату, вікна моєї квартири виходять на Столичне шосе. У якусь мить, я підійшов до вікна, і побачив, що на виїзд з міста утворилась черга. Я спитав себе – чому, коли усі їдуть на захід з Києва, я поїду на північ або на схід, на фронт? Але це була лише коротка мить внутрішньої боротьби. Тому що у мене вже давно була спакована тривожна валіза. А це значить, що я вже давно для себе вирішив, що я робитиму у випадку повномасштабного вторгнення. Тож, о 6 ранку я виїхав до військкомату. Скажу чесно, я був приємно вражений чергою людей під військкоматом.
– Черга охочих захищати Київ перебила чергу на виїзд особисто для Вас?
– Так (посміхається). Коли ти бачиш, що з тобою поруч купа однодумців, яким не байдуже, які готові йти і «рвати» ворога за покликом серця, то, звичайно, ти утверджуєшся у правильності свого вибору, і навколо незримо починає формуватись бойовий дух, адреналін зашкалює. Я дивився в очі цих людей і розумів, що ми здолаємо усіх окупантів. От лише зброю зараз отримаємо, і нас не зупинити. Загалом, я вважаю, що українці – це наднація. Ну скажи, яка ще нація готова добровільно записуватись в чергу на смерть за батьківщину? Впевнений, що жодна не готова. Це не може не захоплювати!
– Ви казали на початку нашої розмови, що у Вас була давно зібрана тривожна валіза. Чому? Ви готувались?
– Не скажу, що я готувався до війни, але протягом двох останніх років навчався військовій справі у певному підрозділі.
– Що спонукало Вас зайнятися військовою підготовкою?
– Я давно розумів, що потрібно посилювати обороноздатність нашої країни, ми були дуже слабкими. І робити це може не лише керівництво країни чи профільне міністерство, наприклад, а й кожен громадянин, який піде і навчиться основам військової підготовки. Я вирішив для себе, що маю бути готовим воювати на випадок ескалації агресії з боку Росії або готовим вчити людей військовій справі за новим стандартам у мирний час. Тому я пройшов тактичну військову і психологічну підготовку за натівською програмою. Кожні вихідні, не зважаючи на погоду і обставини, протягом двох років ми вчились військовій справі.
– До якого підрозділу Ви потрапили у лютому 2022 року?
– Спочатку я потрапив у роту охорони Києва. А через деякий час, коли загроза Києву минула, я перевівся у 30-ту окрему механізовану бригаду імені князя Костянтина Острозького, яка воювала на Донбасі з 2014 року. Якраз в її складі почали створювати нові підрозділи. 31 травня я вже був у зоні бойових дій на сході, поблизу рідної Горлівки. І усі мої навички і знання якраз дуже знадобились.
– Як так вийшло, що Ви навчали інших захисників?
– Коли ми опинились у новому підрозділі, то отримали чітке розуміння, що вчити нас нікому. Нам сказали – зброю ми вам дамо, а далі – ваша доля у ваших руках. Наш підрозділ складався із 20 чоловіків. 15 з них ніколи не тримали зброю в руках, двоє не мали пальців рук, один був глухим, двоє – з масою тіла під 140 кг. Я усвідомив, що ось настав той момент, коли мої навички і знання стануть в нагоді. І сам запропонував себе у якості інструктора з тактичної та психологічної підготовки. Після нашого першого бою на Світлодарській дузі, ми вийшли майже без втрат, і головне – виконали поставлену задачу. З усіх моїх хлопців, яких я вчив, загинув один, і то не в першому бою.
– Як довго Ви були на передовій?
– До поранення, до кінця червня 2022 року. Я так скажу, що іноді за два-три тижні на лінії фронту можна отримати більше бойового досвіду, ніж за два-три роки.
– Що головне на війні?
– Чітке планування і командири, які усвідомлюють важливість планування будь-якої операції, які не бояться дослухатись до своїх підлеглих. У будь-якому підрозділі знайдеться 30% людей, які є профі в тих чи інших питаннях. Важливо вміти залучати цей досвід. На своєму прикладі розкажу. Ми з хлопцями самоорганізувались: сіли і проговорили хто що вміє, і домовились між собою хто за що відповідає. Але дуже багато залежить від командира, від його вміння проаналізувати, оцінити обстановку і спланувати виконання завдання. Тому що виконати можна будь-яку поставлену задачу, питання – лише у ціні. І залежить вона, зокрема, від командира. Виконуючи завдання, бійці мають знати, що у них є зв’язок, що буде вогнева підтримка, що відхід не перерізаний, що арта відпрацює позиції ворога, що поранених евакуюють вчасно, одним словом, що операція спланована належним чином. Військові, які отримали досвід на полі бою, – безцінні! Їх треба берегти однозначно і будь-якими способами попереджати втрати. Найкращий спосіб – ретельне планування.
– Чи пощастило Вам зустріти таких командирів?
– На жаль, ні.
– Що таке психологічна підготовка на війні і чи є на неї час?
– Це вміння контролювати свій страх. Тому що на війні бояться всі, страх завжди присутній. Але його можна мінімізувати і контролювати, розклавши на складові. Прості питання, і відповіді на них, допомагають. Ну наприклад, чому ти боїшся «орка?» У нього такий же автомат, як у тебе. Але у тебе кращий захист, краща броня, у тебе кевлар на голові, а поруч – вмотивовані друзі. І коли ти все це проговориш, стає менше страшно.
– Що для Вас перемога?
– Часто доводиться чути, що «ми будемо йти до переможного кінця». Я завжди хочу уточнити – де цей кінець? Або коли чую «перемога будь-якою ціною», хочу уточнити якою? Я не згоден, що ми маємо усіх українців покласти у цій війні. А хто тоді буде відбудовувати Україну в усіх сенсах? Якщо б мене спитали чи готовий я відати частину Донбасу в обмін на припинення війни і розвиток нашої держави, я сказав би «так».
Але тим не менше, якщо відповідати на питання «Що таке перемога?», то для мене тут є декілька вимірів. Враховуючи ту ціну, яку ми вже заплатили і яку платимо щодня, перемогою я би вважав наш стяг над кремлем. А далі вже і не так цікаво, що з Росією станеться. Хай велике болото розпадеться хоч на десятки окремих боліт. Я скажу чесно, я б їх спалив усіх, щоб жодного нагадування не залишилось про москалів. Але це мрія. Я розумію, що реальність інша. Часто чую, що перемога – це вихід на кордони 1991 року. Заперечу, бо Росія поставить свою арту по той бік кордону і буде нас обстрілювати.
Світовий досвід каже, що будь-яка війна закінчується перемовинами. Мабуть і в нашому випадку так буде. Ми переможемо, сумнівів немає.
Але перемога – не завжди виграш. Ми вже програли, бо понесли колосальні втрати. У нас загинули і гинуть кращі з кращих. У нас з’явились міста, в які ніколи не повернуться жити люди. Навіть якщо їх відбудують, травматичний досвід не дозволить повернутись. Я знаю про що я говорю, бо я сам колись виїхав з Горлівки на Донеччині. І для мене Київ – це вже сьоме місце проживання з 2014 року.
– Ви б хотіли повернутись в Горлівку?
– Жити не повернусь. Я б хотів повернутись в Горлівку лише з однією метою – помститись колаборантам, які підтримують «рускій мір» з 2014 року і дотепер, допомагають росіянам. Найстрашніші люди не ті, які «за» чи «проти». А ті, яким все одно. Які перевзуються після нашої перемоги і будуть далі провадити своє життя, ніби нічого не було. Я, як депутат Горлівської міської ради, багатьох там знаю. Хочеться, щоб усі заплатили повну міру. Це і буде моя помста. Люди, які підтримали окупантів, пішли проти власної держави, повинні понести відповідальність, їх треба позбавити виборчих прав і заборонити їм займати будь-які посади. До слова, у багатьох розвинених країнах, право голосу мають лише платники податків. Я впевнений, що третього шансу «колаборантам» не можна давати.
– Ви наразі не на фронті через поранення. Але й без діла, знаю, що не сидите. Можете розповісти чим Ви займаєтесь?
– Це дуже чутливе питання. Відповім настільки, наскільки можу привідкрити завісу. Я залишаюсь на військовій службі і займаюсь над втіленням своєї мрії – працюю над проектом, після реалізації якого, «дещо» залетить далеко в московію і жахне так, що москалям буде мало місця.
– Розкажіть про найщасливішу мить з 24 лютого 2022?
– Чесно сказати?
– Так, звісно.
– Це мить, коли закінчився мій перший бій. Причому як у фільмах – в один момент все стихло. Ми провели перекличку. Усі живі. Розвіявся дим і пішов дощ. І я був щасливий, що я вижив, і що хлопці вижили. Бо перед тим я подумки прощався з усіма.
– Ви багатьох побратимів втратили?
– Хіба можна рахувати багато чи мало? Для мене це неприпустимо. Я скажу лише, що дуже важливо проводжати своїх побратимів в останню путь, як би важко це не було.
– Добре, тоді я спитаю по-іншому. Скількох Ви проводжали в останню путь?
– Десятьох. Усіх я знав особисто. Найтяжча втрата – боєць з мого підрозділу, якого я навчав. Він підірвався на розтяжці, зокрема, і через порушення правил, про які я розповідав. Мене це довго гризло і мучило, що я його не довчив. Вважаю, що підготовці бійців треба приділяти дуже багато часу і уваги. Безумовно, зараз хлопцям на передовій потрібна ротація. Їм дуже важко. Але замінити їх треба обов’язково навченими людьми, щоб мінімізувати наші втрати.
– Ми спілкуємось зараз з Вами українською. Ви перейшли на українську у побуті?
– Я завжди був російськомовною людиною, це правда. Але за межами родини перейшов виключно на українську. Навіть з друзями, з якими все життя російською розмовляли, тепер лише солов’їною. У родині переписуємось вже теж лише українською, і намагаємось говорити також. Це важко, але ми йдемо до мети. У мене навіть трапляються випадки, коли мене питають де я так гарно вивчив мову. Я відповідаю, що в Горлівці Донецької області.
– Наш Петро Антип взагалі каже, що найбільші патріоти України – з Донбасу.
– Сперечатись з ним не буду (сміється).
– Де ми будемо святкувати перемогу?
– Я чітко знаю, що буду святкувати зі своєю родиною. Дружина у мене весь час була в Києві, чекала на мене, допомагала, волонтерила. Доньки, хоч вчяться і працюють за кордоном, стали справжніми амбасадорками України у Великобританії і Польщі. Старша донька була першою, хто розтягнув прапор України в Лондоні. Молодша стала волонтеркою у Кракові. Вони у мене справжні українки! Я ними пишаюсь.
– Ви їм казали про це?
– Так, звісно. Але вимагаю від них тепер ще більше. Я їм кажу, що вони кращі, але хочу, щоб стали найкращими громадянами і патріотами України, самостійними і незалежними.
Розмову провела Юлія Підкурганна