Сергій Ткаченко, отаман Прилуцького козацького полку, депутат Прилуцької міської ради, член Європейської партії України, розповів нам про підготовку до повномасштабного вторгнення, про оборону рідного міста, про волонтерську діяльність і, звичайно, про прилучан.
– Сергію Григоровичу, яким для Вас був ранок повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року?
– 23 лютого я святкував свій день народження. А вже о 4-ій ранку 24 лютого мене, як отамана Прилуцького козацького полку, розбудив дзвінком канцелярист і повідомив, що почалась повномасштабна війна. Я вам скажу, що ми були готові. Ми розуміли, що повномасштабне вторгнення рано чи пізно відбудеться, не знали лише точну дату і яким чином воно почнеться. У нас була розроблена система оповіщення на цей випадок, визначений спеціальний сигнал SOS, і інструкції для кожного козака.
– Тобто весь особовий склад Прилуцького козацького полку 24 лютого вже був у зборі?
– Так. 24 лютого о 6 ранку увесь особовий склад Прилуцького козацького полку був зібраний на спеціально відведеній для цього випадку території. Кожен курінь полку отримав свою задачу. Бойова сотня поїхала відразу отримувати зброю у військкомат. Обозний курінь зайнявся облаштуванням казарм та забезпеченням продуктами харчування. Їм на допомогу ми відрядили молодих козаків, які зокрема заступили на чергування до бомбосховищ, облаштованих нами на випадок війни. Крім того, ми активно долучились до спорудження блок-постів, та за дорученням Збройних Сил України взяли під контроль деякі напрямки в’їзду-виїзду з Прилук.
– Ви кажете, що були готові. Як саме Ви готувались до війни і як готували своїх козаків?
– За три місяці до повномасштабного вторгнення ми збільшили кількість занять з початкової військової підготовки для наших козаків і для цивільних. Програма навчань включала широке коло питань: починаючи з ознайомлення зі зброєю і закінчуючи мінно-саперною справою, медициною, топографією. Якщо цивільні проходили навчання за бажанням, то наші козаки – в обов’язковому порядку. Вони займались військовою справою щодня по 3-4 години. Крім того, у нас була одна БРДМ, яку я придбав ще вісім років тому. У нас були позашляховики. І ми якраз встигли довести все це до ладу до початку повномасштабної війни, щоб бути на колесах.
– Коли безпосередньо окупаційні російські війська підійшли до Прилук?
– 26 лютого окупанти зупинились у восьми кілометрах від Прилук. Місто обороняли Прилуцький козацький полк, місцева тероборона, підрозділи ЗСУ та військовослужбовці із місцевого військкомату. На базі 5-ої школи люди самостійно облаштували волонтерський пункт, де варили захисні їжаки, тощо. Прилучани розгорнули таку активну оборонну діяльність, що я вам скажу чесно, «орки» злякались заходити в місто. Ворог відстежував нашу активність за допомогою квадрокоптерів, на жаль, ми не змогли збити їх усіх. І ворог побачив, що місто перетворилось на мурашник, в якому кожен робить свою справу і готується зустріти окупантів точно не з квітами в руках. Я вам один приклад наведу: у нас був один незакритий напрямок в місто з боку Ічні. І от ми отримуємо розпорядження закрити цей напрямок, оскільки по ньому в сторону Прилук рухається колона ворога, яка налічує більше 300 одиниць техніки. Я відразу кидаю клич у наш телеграм-канал «Небайдужі прилучани». І я вам не можу передати свій шок! В одну мить на цю точку почали привозити обладнання та засоби для облаштування блок-посту. Хтось на власному автотранспорті віз шини, хтось бетонні блоки, хтось на велосипеді цеглу, хтось пішки ніс щойно викопані шини зі свого двору, навіть бабусі. Хтось дерева валив. Ми за 45 хвилин змогли забарикадувати цей в’їзд у місто і вивезти звідти усіх цивільних! Мене це настільки вразило, я вам навіть словами це не опишу. Одне можу сказати – я пишаюсь нашими людьми.
– Скільки тривала оборона міста Прилуки?
– Оборона тривала з 26 лютого до кінця березня. Але подробиць розповісти не можу. Після перемоги із задоволенням поділюсь. Єдине, що скажу, що у співпраці з ЗСУ ми змогли захопити у ворога більше десяти одиниць техніки, яку поставили на оборону міста або передали ЗСУ.
– Сергію Григоровичу, система оборони міста, яку Ви налагодили на початку повномасштабного вторгнення, зберіглась? Ви готові дати відсіч ворогу у разі потреби?
– Наша бойова сотня, сто козаків, пішли служити у ЗСУ, як тільки загроза для Прилук минула. Вони несуть службу на різних ділянках фронту, зокрема і під Бахмутом. Але водночас ми розуміємо, що війна ще не закінчилась. Тому ми, хоч і повернули усю техніку та зброю, яку «віджали» у «орків» і яку нам видали у військкоматі, у разі потреби ми зберемося протягом двох годин від моменту отримання сигналу SOS і станемо на захист нашого міста. Тим паче, що ми час даремно не втрачаємо, готуємо не лише місто, а й район.
– Які втрати поніс Прилуцький козацький полк після 24 лютого?
– Найстрашніше для мене – це втрачати побратимів. З моменту повномасштабного вторгнення по сьогоднішній день ми втратили 28 козаків. Мені важко про це говорити. Єдине обіцяю – ми ніколи про них не забудемо.
– Прилуцький козацький полк займається гуманітарною допомогою давно і системно. Розкажіть, як змінилась ця робота після 24 лютого?
– Так, ми займаємось допомогою населенню з 2014 року. І не лише міста, а й району. Це продукти харчування, дрова, ліки, юридична допомога. Але з початком війни у нас з’явились й нові напрямки. 24 лютого ми зрозуміли, що росіяни точно підуть на місто і лихо нас не мине. Ми розуміли, що евакуацію жінок з дітьми треба налагодити якомога швидше, щоб попередити паніку серед цивільних. У нас був відкритим лише один напрямок – в бік Черкас. Ми відразу налагодили транспортне сполучення із заходом України, куди вивозили прилучан в евакуацію, а звідти везли гуманітарну допомогу в наше місто та повертали тих жителів, які не могли дістатись в Прилуки самотужки, наприклад, з Києва.
– Де Ви брали транспорт для евакуації?
– Скажу чесно – з транспортом було важко. У місті був хаос. Допомогли свої ж козаки, які займались до 24 лютого перевезеннями. І вони у добровільно-примусовому порядку стали кожен на свій маршрут, на свій страх і ризик, як то кажуть. Формували колони по 3-5 автобусів, до них приєднувались цивільні на власних авто. Один з наших козаків працював у компанії, яка постачала великі двоповерхові автобуси в Україну. Знаходились вони біля Києва, якраз де ворог вже заходив. Я домовився з власником, і наші козаки в останній момент з пекла вивезли два двоповерхових автобуса, решта – згоріли. І цими двома автобусами возили наших жінок, дітей та людей похилого віку до кордону на захід України. Таким чином, ми організували евакуацію більше десятьох тисяч прилучан і жителів прилеглих сіл.
-А як Вам вдавалося сповіщати людей про свої плани евакуації? Адже зі зв’язком були певні проблеми, і не лише у вас.
– Нас врятувало те, що ще задовго до війни ми створили телеграм-канал «Небайдужі прилучани». Він був доволі популярним серед жителів. І через цей канал ми інформували про час евакуації, місце збору, кількість місць, контактну особу, тощо. Через нього інформували і про пункти видачі допомоги.
– А як допомагали тим, хто залишився у місті?
– Після 24 лютого аптеки, магазини не працювали. Ми відкрили пункт видачі гуманітарної допомоги в місті, називали його «аптека», де наші волонтери сортували набори допомоги і роздавали тим, хто її потребував. Ми не мали контактів якихось міжнародних організацій чи великих благодійних фондів. І часу не було, щоб їх шукати. Нам допомогла мережа прилучан по усьому світу: наші козаки, які працювали за кордоном, їхні друзі, друзі їхніх друзів. Усі відгукнулись, знайшли способи передавати гуманітарку і рятувати своїх земляків. Пишаюсь своїми волонтерами. Вони зуміли оперативно налагодити постачання усіх життєво необхідних товарів у місто. Ми не відкидали жодної можливості залучити допомогу і відгукувались на будь-яке прохання надати допомогу. Брались за будь-яку роботу. Наші козаки, наприклад, супроводжували поштарів, які розвозили пенсії людям по селах, біля яких стояли окупанти. За це хлопці отримали грамоту від Укрпошти.
– Скільки у Вас грамот і подяк назбиралось після 24 лютого?
– Ми не рахували, бо це для нас не головне.
– Як Ви допомагаєте військовим?
– Ми передали ЗСУ усю техніку, захоплену у ворога. Це танки і БТРи. Якщо техніка потребувала ремонту, ми її лагодили власними силами і, або передавали ЗСУ згодом, або закопували в капоніри для оборони міста. Прилучани допомагали запчастинами, грошима, за що їм окрема подяка. Наша техніка служить сьогодні і під Бахмутом. У нас залишився на ремонті один БТР, який от-от також піде на фронт робити свою роботу. Крім того, допомагаємо підрозділам, в яких служать наші козаки.
– Сергію Григоровичу, значну частину свого життя Ви присвятили патріотичному і спортивному вихованню молоді. Ви сформували у місті покоління молодих патріотів. Скажіть, після 24 лютого Ви відчули ефект цього виховання? Ви відчули задоволення від своєї діяльності?
– Безумовно. Я відчував таку гордість за нашу молодь, за наших жителів, за наш народ, що мені слів бракує. Молодих козаків ми не відправляли на бойові завдання. Але вони були настільки ідейно заряджені, що навіть після добових нарядів у бомбосховищах чи на кухні, замість того, щоб відпочивати, чистили зброю, допомагали старшині, облаштовували блок-пости. Я навіть сварився на них і примусово відправляв спати. Я однозначно зрозумів, що усе, що я робив у напрямку виховання молоді, не пройшло даремно. Тому ми не зупиняємось, навіть попри війну, ми продовжуємо цей виховний процес. Ми безкоштовно проводимо навчання початковій військовій підготовці для молоді нашого міста, набираємо у спортивні секції.
– Напередодні місцевих виборів у 2020 році Вам вдалося сформувати навколо себе потужну і чисельну команду однодумців. Чи вдалося цю команду зберегти? Ваші однопартійці поруч з Вами?
– Я вам скажу, що не просто вдалося зберегти команду, а й значно збільшити! Люди бачили що ми робили у найважчі для міста часи. Люди нам не просто довірились, а й захотіли бути поруч з нами, працювати разом.
– Якою Ви бачите перемогу України?
– Вихід на кордони 1991 року, звільнення нашої землі від окупантів. А вже після цього все відбудуємо і житимемо щасливо, як того заслуговуємо.
– Де будемо святкувати перемогу?
– Ви ж знаєте, що у мене є козацька фортеця неподалік Прилук. Я вже усіх друзів і колег попередив, що після перемоги чекаю усіх там. Вас теж запрошую і усіх наших однопартійців.
– Сергію Григоровичу! А поки до перемоги, скажіть, що Вам дає сили тримати стрій?
– Я вам вже відповів на це питання. Я пишаюсь тим, що я українець, і що я живу поруч з людьми, які не вагаючись, як один, стали на захист рідного міста. Я готовий померти за них. Вони мені й дають сили боротись.
Розмову провела Юлія Підкурганна