Утім слід визнати, що життя «не стоїть на місці», суспільні відносини перебувають у постійному розвитку, а це може об’єктивно спричинити еволюцію відповідних правових позицій. До речі, ще у перші роки діяльності Конституційного Суду України один із провідних українських конституціоналістів суддя О.М.Мироненко в Окремій думці стосовно рішення від 14.12.1999 року у Справі про застосування української мови закликав Суд «взяти на озброєння» принцип «тлумачення, яке змінюється». Тож подібні зміни дійсно можуть статись у результатах діяльності Конституційного Суду, але підстави для цього, на нашу думку, повинні бути чітко сформульовані та повідомлені усім можливим «реципієнтам». Проте минулого року не лише юридична громада, а й українське суспільство в цілому намагались з’ясувати, що саме спричинило навіть не еволюційну, а скоріше революційну зміну усталеної позиції Суду, наслідком чого стало прийняття відомого рішення від 30.09.2010 року у Справі про додержання процедури внесення змін до Конституції та «повернення» до Основного Закону в редакції від 28.06.1996 року. Нагадаємо, що у самому рішенні жодних пояснень зміни позиції немає. Тож результати такої практики є скоріше «право-дезорієнтуючими», оскільки повністю позбавляють усіх із перелічених вище суб’єктів можливості передбачати будь-які правові тенденції та оцінити правові орієнтири власної поведінки. Один із фахівців висловив думку про те, що рішення від 30 вересня 2010 року відкрило таку собі «скриньку Пандори», наслідки чого доволі складно спрогнозувати взагалі, адже складно передбачити, коли і в який спосіб зміняться інші позиції Суду і результати тлумачення Конституції та законів».
Аналіз деяких рішень Конституційного Суду, ухвалених протягом останніх місяців, свідчить про те, що еволюція правових позицій цього органу триває. Серед іншого це стосується питання вичерпності (або, навпаки, невичерпності) переліку повноважень вищих органів державної влади. Наприклад, у доволі резонансному рішенні від 16.05.2007 року у Справі про звільнення судді з адміністративної посади було підкреслено, що «… повноваження Президента України визначаються лише Основним Законом України. На цю обставину Конституційний Суд України неодноразово вказував у своїх рішеннях…». У підсумку наділення глави держави повноваженням призначати суддю на посаду голови, заступника голови суду, а також звільняти його з цієї посади було визнано неконституційним. Нагадаємо, що послідовна позиція стосовно вичерпності обсягу компетенції Президента, встановленої лише Конституцією, додержувалась Судом упродовж багатьох років. Утім у рішенні від 21.06.2011 року у Справі про повноваження державних органів у сфері судоустрою простежуються абсолютно інші підходи стосовно встановлення компетенції глави держави на рівні закону. Передовсім нагадаємо, що до прийняття Закону «Про судоустрій і статус суддів» від 7.07.2010 року № 2453-VI (Закон про судоустрій) процедури переведення професійних суддів регламентувались у різний спосіб, залежно від того, чи суддя був призначений на посаду вперше в межах 5-річного строку, чи був обраний безстроково. Зокрема Закон «Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України» від 18.03.2004 року № 1625-IV (втратив чинність) передбачав, що рішення про переведення судді, раніше обраного безстроково, здійснюється Верховною Радою шляхом обрання. Натомість Президент України здійснював переведення до інших судів лише вперше призначених суддів. Вважаємо, що такий порядок повною мірою узгоджувався з положеннями Основного Закону. Між іншим, у рішенні Конституційного Суду від 16.10.2001 року у Справі про призначення суддів вказувалось, що граматичне тлумачення понять «призначення» та «обрання» «…дає змогу визначити їх відмінності». Зокрема « … в Конституції України поняття «призначення» на відміну від поняття «обрання» позначає різні процедури щодо зайняття посади судді та різні форми актів з цього питання, прийнятих відповідно Президентом чи Верховною Радою».
Натомість відповідно до положення частини 1 статті 80 чинного нині Закону «Про судоустрій і статус суддів» переведення судді, обраного безстроково, з одного суду до іншого суду того самого рівня і спеціалізації здійснюється Президентом України. Таким чином, у цій частині Закон розширює обсяг компетенції глави держави порівняно з його конституційними повноваженнями, що й спричинило звернення народних депутатів до Конституційного Суду. Утім, у рішенні від 21.06.2011 року Суд зазначив, що «…порядок переведення судді з одного суду до іншого не врегульовано на конституційному рівні», а тому «… він має визначатися виключно законами». У підсумку Суд не визнав наділення Президента вказаними повноваженнями Законом про судоустрій таким, що суперечить Конституції. Жодним чином не ставлячи під сумнів необхідність регламентації процедури переведення суддів саме законом, а не підзаконним актом, мусимо визнати, що Конституційний Суд кардинально відійшов від попередньо усталеної власної позиції, відтвореної у багатьох рішеннях, про неможливість розширення обсягу повноважень Президента законом порівняно з конституційними нормами, не надавши при цьому жодних аргументів такої зміни позицій.
У цьому ж рішенні Конституційний Суд фактично «ухилився» від правового аналізу норм Закону «Про судоустрій і статус суддів», щодо наділення Вищої ради юстиції компетенцією призначати суддів на адміністративні посади та звільняти їх із цих посад. Зазначена обставина відзначена, між іншим, в Окремій думці судді В.Бринцева. Як вказує суддя В.Бринцев, на підставі конституційних положень у рішенні від 21.05.2002 у Справі про Закон «Про Вищу раду юстиції» було сформульовано позицію Конституційного Суду, відповідно до якої Вища рада юстиції є органом, статус якого встановлено Конституцією. Таким чином, на думку суді В.Бринцева, «… предмет відання названого органу не може бути розширено або звужено якимось іншим способом, ніж шляхом внесення відповідних змін і доповнень до Конституції України». Нагадаємо також, що на небезпеку «розширеного» тлумачення звертав увагу суддя Конституційного Суду Д.Лилак в Окремій думці стосовно рішення від 16.05.2007 року у Справі про звільнення судді з адміністративної посади. Серед іншого суддя Д.Лилак аргументовано підкреслив, що «…всі питання, які має право вирішувати Вища рада юстиції, слід шукати тільки в Конституції». «…повноваження названого органу не можуть бути змінені в бік їх розширення або звуження чи уточнення якимось іншим способом, ніж шляхом внесення відповідних змін і доповнень тільки до Конституції України. Ці повноваження не можуть бути змінені тлумаченням норм Конституції, бо у такий спосіб не повинні створюватися нові правові норми. Тому зміна відповідних положень Конституції шляхом прийняття звичайного закону (а не закону про внесення змін і доповнень до Конституції України) означає, що такий закон не відповідає Конституції України». Отже, на перший погляд, нібито – все просто й зрозуміло, аргументи «проти» запропонувати складно, якщо взагалі можливо. Проте на практиці все робиться саме навпаки і без будь-якого обґрунтування.
Проте, одна справа – коли питання стосується повноважень органів, посадових осіб, які би авторитетні назви вони не мали. Тут навіть можна сприйняти ситуацію з долею гумору. Інша річ – коли змінюється позиція у питанні, від якого залежать долі мільйонів людей! Нагадаємо, що цими днями, а саме 26.12.2011 року Конституційний Суд ухвалив рішення у Справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 4 розділу VII «Прикінцеві положення» Закону України «Про Державний бюджет України на 2011 рік». У підсумку Суд не визнав неконституційними низку положень Закону про Держбюджет та погодився із тим, що Кабінет Міністрів може встановлювати порядок та розміри виплати пенсій та соціальних виплат певним категоріям громадян, мовляв, «виходячи з наявного фінансового ресурсу бюджету Пенсійного фонду». Втім, у самому рішенні знаходимо значну кількість «цікавих» та відверто цинічних висновків.
Виявляється, що Конституційний Суд виходить із «принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави». Тобто – ну немає у держави коштів на виплату пенсій – тоді й соціальний захист можна зменшити! Далі – більше. На думку Суду, «передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства». Зрозуміло, якщо не вистачає – то слід перерозподілити! Зрозуміло – «зміна механізму» виключно у бік зниження розміру виплат. Коментарі зайві.
Чи такі ж позиції додержувались Конституційним Судом раніше? Нагадаємо, що у рішенні Суду від 22.05.2008 року у Справі щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України наголошується на тому, що «закон про Держбюджет не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов’язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України». То тепер, виявляється – може, якщо не прямо змінити, то непрямо, через делегування повноважень Кабінету Міністрів.
У рішенні від 1.12.2004 року у Справі про зупинення дії або обмеження пільг, компенсацій і гарантій Конституційний Суд із «сумом» констатував, що, мовляв, пропри його неодноразово висловлені висновки «практика ревізування пільг, компенсацій і гарантій триває». Зокрема, зменшено розміри допомоги ветеранам війни. Отже – у минулі роки позиції Конституційного Суду щодо соціальних гарантій були практично діаметрально відмінними. Хоча ні, Суд вочевидь і зараз є послідовним у питанні неможливості зниження рівня матеріального та соціального захисту суддів, адже це є «складовою їхньої незалежності»! Хоч, може за умови суттєвого покращення життя ще вчора сьогодні немає коштів ні на що інше?
Частіше за все автори завершують свої статті якимись висновками. Зокрема, критикуючи діяльність органу влади, висловлюють сподівання на поліпшення такої діяльності, а вказавши на недоліки чинного закону, фахівці пропонують шляхи його удосконалення. Ми переконані у тому, що ця стаття не потребує ніяких висновків, передовсім з огляду на статус цього органу як єдиного органу конституційної юрисдикції. Скільки би не висловлювались побажання юридичної громадськості, окремих фахівців почути відповіді на питання: а чому власне Конституційний Суд вирішив так (а не інакше), подібної відповіді не буде. Відтак…
Утім існує один правовий нюанс, який має враховуватись навіть попри винятковий статус Конституційного Суду в системі органів державної влади України.
Окрім вимоги обов’язковості рішення Конституційного Суду, про яку йшлось на початку цієї статті, згідно з приписом частини 3 статті 150 Конституції рішення Суду є остаточними і не можуть бути оскаржені. Однак нагадаємо, що згідно із положеннями Закону «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 цієї Конвенції щодо визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. Причому вивчення значного масиву рішень Європейського суду наводить до висновку про доволі широке коло тих обставин, які, власне, спричиняють звернення заінтересованих осіб. Серед іншого такими обставинами можуть бути й рішення органів державної влади країн – членів Ради Європи. Зокрема Європейський суд з прав людини ухвалив рішення від 6.01.2011 року у Справі «Паксас проти Литви» (Case of Paksas v. Lithuania).
Слід зазначити, що заявник – колишній президент цієї держави Р.Паксас, оскаржував порушення, спричинене рішенням Конституційного суду Литви, який у відповідний спосіб розтлумачив національну Конституцію. Висновки Конституційного суду стали перешкодою у реалізації заявником його «конвенційних» прав. У підсумку Європейський суд з прав людини визнав наявність порушення з боку Литви права на вільні вибори, яке захищене статтею 3 Першого протоколу до Конвенції.
Отже, за певних обставин результати діяльності органу конституційної юрисдикції держави – члена Ради Європи можуть стати предметом перевірки з боку Європейського суду з прав людини.
Микола Катеринчук
Народний депутат України,
Голова Європейської партії України