22 роки тому нам «далася» Незалежність. Хоча більшість українців тоді навіть не розуміла, що це і навіщо. Незалежність уявлялася більшістю як певна приємнавинагорода. Мовляв, все наше, що раніше йшло до Москви, тепер буде залишатися тут – тоді і заживемо по-справжньому! Скажу чесно, що і 23-річний я тоді теж думав приблизно так само.
Звісно, була й інша – менша – частина. Люди, які віддавали свої життя за Незалежність України – будь то карпатські ліси, чи сибірські табори. Ці люди, як Лук’яненко, Стус, Чорновіл та інші знали, що свобода нації має бути завойованою. І тільки тоді вона стане загальною цінністю. Але таких людей було небагато у порівнянні з рештою. Більше того, їхня справа не була підхоплена новими поколіннями.
Сьогодні прийшло розуміння, що незалежність сама по собі не приносить вигод. Незалежність – це скоріше можливість, ніж гарантія. І від, нас, українців, ще вимагається колосальна робота над собою – щоб з аморфного і дещо пасивного народу перетворитися на суспільство громадян.
Адже після 22 років, ми маємо таку картину: люди зрілого та старшого віку занурилися у ностальгію за радянськими часами – часами патерналізму, коли держава все вирішувала за тебе в обмін на відмову від власної волі. Молодь від безнадії воліє виїхати за кордон – і будувати свої життя на фундаменті чужої, але вже усталеної незалежності. Звісно, такі настрої властиві не всім – але тенденція є.
Головний висновок цього етапу – Україні необхідна своя еліта. Еліта, яка була б готова захищати Незалежність країни у всіх сферах – у військовій (якщо знадобиться), але також і у економічній, культурній, мовній… Сьогодні такої еліти немає. При владі кримінально-олігархічний клас мета якого – не Україна, а власний добробут всіма засобами. Їм не потрібна демократична і правова країна, оскільки поява саме такої країни буде означати політичну смерть цього класу.
Тому я поки не ризикнув би назвати цей день святом. А тим більше, не є святом той пост-радянський офіціозний культ, який ми спостерігаємо щороку – з помпезними промовами та показовими заходами «для дати» на тлі деградації суспільних інститутів. Скоріше сьогодні нам необхідно подумати, що ми – кожен з нас – маємо зробити, щоб Незалежність з формальності перетворилася на справжню цінність. Щоб постала Україна, якою могли б пишатися ми та наші діти. Щоб той хлопчина, який загинув у карпатському лісі, знав, що його жертва не була марною.
Особисто я – як громадянин та політик – бачу перед собою таку задачу: створення справжньої національної еліти та демонтаж того кримінально-олігархічного класу, який сьогодні займає її місце. Це не швидкий процес, але і впадати у відчай не треба. Якщо візьмемося всі разом – то вже 25 років Незалежності ми зможемо відзначити принциповов іншій країні.
Микола Катеринчук