Відслуживши в Афганістані, я вступив в Університет Шевченка і ніколи не дозволяв собі і своїм друзям стояти осторонь усього, що відбувалось навколо. І вони мені не дозволяли. У нас була активна громадянська позиція.
30 років тому, 7 грудня 1988 року стався десятибальний землетрус у Вірменії. Він за 45 секунд забрав життя 25 тисяч людей. Чотири вірменських міста та біля трьохсот сіл були зруйновані в одну мить. Ми доволі швидко зібрали рятувальний загін: Натокін Валерій, Сергій Волошин, Анатолій Кобиляцький, Віктор Городній, Віктор Комарницький, Ярослав Ганич, Євген Васильєв, Віктор Савчук, Ігор Тиндик, Олександр Сабовий, Володимир Ірха, Микола Тачицький, Смоленський Юрій, Валентин Дзюбенко, Олексій Ковальський, Віктор Закревський, Максим Загайнов, Павло Лазарєв, Віктор Корецький, Мартиненко В’ячеслав, Пархоменко Олександр, Левицький Олександр, Логінов Тарас, Демчуков Володимир.
До Вірменії добирались тиждень. Приїхали в Ленінакан і побачили ряди трун на вулицях. Ми працювали день і ніч, розбираючи завали. Рукавиці за день стиралися в мотлох. Місяць пошуку тіл загиблих і постійно у голові сльози і крики людей, які втратили своїх близьких. Найтяжче, що було, – це витримати цей крик.
Для мене це був момент розуміння людської єдності і людського подвигу. Усі мої товариші, які не роздумуючи, поїхали зі мною у Вірменію, на моє глибоке переконання вчинили подвиг. І потім я ще не один раз пересвідчувався у силі їхнього духу, тому що з деякими з них ми по життю пішли разом і стали справжніми друзями. Є такі речі, які єднають людей назавжди. І оці випробування у молоді роки, участь у суспільно важливих справах, одна мета на всіх – це те, що нас об’єднує до сьогодні у чоловіче братство.
Учора я читав лекцію в Лінгвістичному університеті. Розповідав молоді про європейські цінності і наш шлях до Європи. Дискусія, як завжди, звернула в русло сьогоднішньої ситуації в країні. Молодий хлопчина Максим сказав, не роздумуючи, що якщо завтра почнеться широкомасштабна війна, то він без вагань візьме зброю і піде захищати свою сім’ю, близьких, Україну. Він нагадав мені нас самих у студентські роки. Коли ми без роздумів, так само кидались у вир подій з головою. Не те, щоб я сентиментальний, але розуміючи, що наше життя і життя нашої країни роблять конкретні люди, цей студент Максим вселяє у мене надію. Надію на те, що майбутнє України в цих дітях, у їхній громадянській позиції, що ми обов’язково вийдемо із замкненого кола наших проблем, закінчимо війну, оберемо, врешті решт, чесну владу, яка буде обслуговувати інтереси народу.
Микола Катеринчук
Лідер Європейської партії України