– Пані Олено, всі ми чекали на результати зустрічі у Мінську. І хоча Президент сказав, що «логіка мирного плану була підтримана усіма без винятку головами держав», не полишає враження, що все це було даремно. Ворожі війська як і раніше заходять в Україну, а Путін продовжує вдавати, що російська сторона не бере участі у конфлікті…
― Було б наївно думати, що одна зустріч у Мінську вирішить відразу всі питання. Якщо коротко ― у столиці Білорусі домовилися домовлятися. А це краще, ніж нічого. Якщо хоча б звільнять наших заручників ― це вже буде велике досягнення. Звичайно, Путін не відступиться від України. Звичайно, нам потрібна допомога. І тут своє слово мають сказати Європа і США. Окрім «глибокого занепокоєння» мають бути конкретні кроки ― посилення тиску на Росію і постачання Україні високоточної зброї. Але все ж таки мусимо розуміти, що окрім нас самих ніхто нас не врятує.
― Росія чекає від України серйозних поступок. На які з них, по–вашому, можна піти?
― На ті, що не стосуються цілісності держави. Скажімо, широка децентралізація Півдня і Сходу, позаблоковий статус України. У крайньому разі можна навіть піти на вибіркове врахування побажань Росії щодо нашої Угоди про асоціацію з ЄС. Принизливо? Так. Але на Донбасі щодня гинуть люди. Тому в будь-якому разі треба йти на компроміси, якщо вони зараз для нас не надто болісні. На жаль, геополітичних сусідів не обирають. Уявіть ситуацію: ви живете в будинку поруч з неадекватними людьми і не можете нікуди переїхати. Як поводитися? Треба звести до мінімуму спілкування, бути підкреслено коректними, намагатись не провокувати агресію. І в той же час завжди бути готовими до її проявів і вміти дати відсіч.
― …А при нагоді ― ручкатися з агресором?
― Я не поділяю обурення частини суспільства з приводу рукостискання президентів. Є ситуації, де не можна керуватися емоціями. Є врешті решт протокол. Якби Президент відмовився подавати руку Путіну ― ну, мали б ми кілька приємних хвилин. І що далі? Це якимось чином полегшило б становище мирного населення Півдня і Сходу? Допомогло б нашим хлопцям у зоні АТО?.. Ні, це зробило б перемовини ще менш продуктивними. Треба розуміти, що Україна ― не Британія, а Порошенко ― не Кемерон. Ми зараз не в тому становищі, щоб дозволяти собі таку розкіш. А руки можна і помити.
― Зараз українці, вітаючи один одного зі святом чи днем народження, передусім бажають: нехай скоріше закінчиться війна. Коли, на вашу думку, це станеться, хоча б приблизно?
― Хотілося, щоб якомога швидше, але реалії, на жаль, не є оптимістичними… До того ж у мене, як, мабуть, і в кожного, є багато питань до керівництва АТО і Міноборони. Але добре хоча б те, що у саме пекло більше не кидатимуть необстріляних хлопців. Хоча скільки їх уже там полягло!.. Їхні смерті на совісті не лише путінської Росії, а й бездарних людей у генеральських лампасах. Хто відповість за втрати 51–ої волинської бригади, кинутої напризволяще під Іловайськом? З кого спитати за смерті і каліцтва наших хлопців? Ніколи не забуду, як на похороні Сергія Климчука 24 серпня, у День незалежності, місто не святкувало, а плакало. Владика Луцький та Волинський Михаїл попросив у Бога, щоб це був останній похорон українського героя…
― Бог не почув…
― Скоріше, нечиста сила наразі виявилась сильнішою. Зло часто перемагає, на жаль. Лише за одну добу 27 серпня у зоні АТО загинуло 40 волинян. 40 волинських родин уже ніколи не будуть щасливими. Ніхто не поверне мамам їхніх синів ― молодих луцьких героїв Максима Шульгу і Рому Лучука. Одному було 23, другому ― 20. Батьки навіть онуків не матимуть, обидва хлопці не встигли одружитися…
― Пані Олено, щойно стартувала передвиборча кампанія. Як вважаєте, дострокові парламентські вибори справді стануть перезавантаженням влади?
― Ми всі на це сподіваємось, але підстав для оптимізму мало. Адже вибори відбуватимуться за старим законодавством ― знову матимемо закриті списки й обиратимемо котів у мішках. Надія лише на громадянську свідомість. Тобто на те, що виборці більш прискіпливо дивитимуться на тих, кого обирають. Аби до парламенту не потрапили колишні «герої» на зразок волинського нардепа Ігоря Палиці, який раніше був союзником вчорашньої влади, а тепер ― губернаторствує в Одесі. І отримує зарплату у двох місцях, що суперечить законодавству. Цього разу не слід бути такими легковірними, як раніше. І не ковтати без розбору все, що намагаються нам згодувати безпринципні ділки від політики, аби лишень знов здобути депутатський статус.
― Нині нерідко говорять про можливість «третього Майдану», який може зібратися восени не без участі антипрезидентських сил. Причому не лише Партії регіонів та її уламків. До речі, є інсайдерська інформація, що одна з відомих політичних партій із досить високим рейтингом вже куплена очільником недружньої країни…
― Я б не хотіла коментувати чутки. Їх зараз плодитиметься дуже багато, не шкодуватимуть нікого. З приводу «третього Майдану» ― не думаю, що народ на це піде. Навіть попри всі розчарування. Люди в нас освічені, здебільшого розуміють, що під час війни з владою воювати не можна. Існує красномовний приклад 1917 року, чим це закінчується… У нас до влади є багато претензій (і я неодноразово їх озвучувала в пресі), але це не привід робити зараз чергову революцію. «Третього Майдану» в умовах зовнішньої агресії Україна не переживе. Тому спочатку ― перемога, а потім ― внутрішні «розборки». Тоді і спитаємо з влади. За все.
“Волинь-нова”