Нещодавно БРДМ з написами «Козятин,Хмільник, Калинівка», продуктами та речами для вояків Микола Дмитрович відвіз бійцям добровольчого батальйону «Айдар» в місто Щастя, що знаходиться в 16 км Луганська і де тривають бойові дії.
– Миколо Дмитровичу, а де Ви взяли цю бойову розвідувально-десантну машину?
– БРДМ подарували мені шестеро друзів на день народження 19 листопада 2013 року. Машина стояла на території підприємства одного з них. Друзі її пофарбували, зробили рухомою і влаштували для мене сюрприз. Той БРДМ був не придатний для використання в бойових цілях, він конверсійний. Під час вручення на день народження хлопці мені жартома побажали, аби цей БРДМ став символічним «броньовичком» революції, за допомогою якого скинуть режим Януковича. А за 4 дні, 23 листопада, почався Майдан, революція. І фактично побажання стало пророчим. Увесь час під час Майдану БРДМ був резервною машиною, котра могла слугувати підсиленням протестного руху.
– Що для вас особисто значить ця акція допомоги?
– Я спілкуюся з багатьма учасниками Майдану, котрі зараз перебувають в зоні АТО і не можу бути осторонь тих подій, котрі відбуваються на південному сході країни. Я спілкувався 8-ю сотнею афганців, коли вони буди на Майдані, витягував їх з в’язниці. До мене надходить багато звернень як до народного депутата і своїм святим обов’язком я вважаю допомогу їм. Коли бомбили 24-ту бригаду, мені надійшло від хлопців смс-повідомленняпро атаку. Саме в той момент я був на телеефірі разом з Міністром оборони Гелетеєм. Відразу поінформував про події його та Службу безпеки України, Адміністрацію Президента. І після таких звернень, котрі надходять у високі кабінети не лише від мене, рішення приймаються швидше. Моя функція – це громадський контроль за тим, як держава забезпечує захист життя наших бійців.
– Чому БРДМ лише зараз був переданий в зону АТО?
– Ідея подарувати БРДМ саме Айдару і хлопцям з 8-ї афганської сотні, з якими ми стояли на Майдані, виникла ще три місяці тому. Про це ми говорили з головою Кримської республіканської організації Української спілки ветеранів Афганістану, народним депутатом від «УДАРу»,радником Президента Сергієм Куніциним. Єдине, що на БРДМ не було башти і він не був готовий до використання в бойових умовах. Щоб привести його у бойову готовність, витратили 80 тисяч гривень та 2 місяці роботи.
– А навіщо Ви привезли БРДМ на округ?
– Я хотів аби бійці Айдару розуміли, що за їх плечима стоїть вся Україна і всі вони готові допомагати своїм захисникам. Це допомога не від мене особисто, це допомога від усіх жителів 13-го округу. Коли БРДМ стояв на ринках у Калинівці, Хмільнику та Козятині, то люди принесли близько 2,5 тонни продуктів. Несли гроші, але я заборонив брати їх. Я сказав членам своєї команди: краще беріть труси, носки, цигарки, печиво, але не гроші. І коли я бійцям передавав ці речі, потрібно було бачити їх очі. Бо вони отримували продукти від людей трьох районів Вінниччини. Вони розуміють, що за ними більше 150 тисяч мешканців округу. Саме в цьому я вбачав допомогу бійцям. Їм потрібна моральна підтримка українців. А жителям 13-го округу я хотів показати, що лише разом ми можемо суттєво допомогти фронту аби забезпечити мир. Ми не ставили перед собою завданням збирати допомогу, адже часто в окрузі є кому допомагати. Але люди готові віддати останнє, аби в країнібув мир.
– Ви особисто супроводжували БРДМ разом із зібраною гуманітаркою в містечко Щастя, хоча усе це можна було передати бійцям у Харкові…
– Доставка гуманітарки в Щасливе коштує більше, ніж сам вантаж. Усе це можна було купити у Харкові. Але для мене принципово було привезти допомогу від жителів саме в зону АТО. І подяка за підписом командира батальйону «Айдар» Сергія Мельничука мешканцям Калинівського, Козятинського та Хмільницького районів сьогодні коштує набагато більше для тих, хто не залишається осторонь проблем.
– Відомо, що народному депутату України можна скористатися послугами спецпідрозділу «Альфа» для забезпечення охорони в зоні АТО. Але Ви не скористалися. Чому?
– Ми відмовилися від цього одразу. Мені говорили «айдарівці» у Харкові: «Миколо, що ти туди будеш їхати, шість блок-постів потрібно пройти. Там стріляють, в зеленці сидять засади. Ще тебе потрібно охороняти?» На що я відповів, що хочу особисто передати слова вдячності від вінничан бійцям «Айдару». Ми вивантажили БРДМ, перевантажили в «айдарівські» автівкигуманітарку і своїм ходом направилися в Щастя. Дорога зайняла в нас 6 годин часу, хоча доїхати можна за 3-4 години. Ми зупинялися на блок-постах, спілкувалися з бійцями. На одній із заправок водій легкової автівки з луганськими номерами пригостив нас яблуками з власного саду. Це його міра вдячності та повагу до захисників України. У Харкові о 6 годині ранку, коли ми перевантажували «гуманітарку», жінка похилого віку силоміць впхнула айдарівцю 50 гривень. «Або ти їх забереш, – сказала вона, – або я дуже ображусь». І він був просто вимушений їх прийняти, хоча це проти правил добровольців – гроші вони не беруть.
– Які настрої у самому Щасті?
– Більшість людей почуваються вільно: діти ходять до школи, магазини працюють, місто живе своїм життям. Навіть не було відчуття, що це зона військових дій.Я запитував, чому саме так, адже до Луганська всього 16 кілометрів, це відстань залпового вогню «Град». На що почув: «Десь гупотить. Але ж не тут. Люди звикають до всього». Люди втомилися боятися. Там вони хочуть аби з їх міст і селищ зникли усі війська і був миру. Вони не хочуть бачити озброєних людей. «Ми не хочемо ніякої Новоросії, ми хочемо аби перестали вбивати людей, ми хочемо мирного життя, аби було світло в квартирах і гаряча вода», – чув я. Там люди почали цінувати мирне життя, котре було 23 роки в Україні. Я маю надію, що їх свідомість зміниться і вони будуть думати про соборність, про єдину Україну.
– А як почуваються там наші вояки?
– Біля Щастя нам вдалося відвідати 8-у афганську сотню, де нас пригостили чаєм. Там йде 24-годинне бойове чергування. Умови абсолютно похідні . Нас нагодували борщем зі сметаною, салом та часником. З бесіди під час обіду я зробив висновок, що хлопці сплять з бойовою зброєю: припаси, стрічки з набоями, подушка, зубна щітка, приладдя для гоління, бронежилет, гранати – усе це живе разом з бійцями в одному місці, щоб можна було швидко реагувати на небезпеку. Вони живуть війною. Але важлива інша деталь: вони побачили БРДМ та вивчили «Калинівка, Козятин, Хмільник», розпитали звідки мед, особливо дякували за кожух подарований дідом Аркадієм з Козятина, за сало та ковбаси з Уланівки. Підходив до нас хлопець з Вінниччини, котрий раніше служив в «Азові», дякував за допомогу та переказував вітання землякам. Розповідали багато речей, про які я тут говорити не можу. Це буде окрема розмова з Президентом України та з тими, хто відповідає за реформування Збройних Сил України. Ми не усвідомлюємо значимість добровольців та військових ЗСУ за те, що вони роблять для нас з вами. За нашу свободу вони готові віддати найдорожче – своє життя. Але ми мусимо зберегти їхні життя. Тому будь-який мир, навіть поганий, кращий ніж добра війна. Ця філософська істина прописана багато тисячоліть тому не втратила своє актуальності і до нині. Війна – це найгірше, що можна побажати своєму народу. Війна – це смерть, мир – це життя.
– Як «айдарівці» відреагували на подарований БРДМ?
– Наш БРДМ одразу став у нагоді, бо коли ми там були, розпочався мінометний обстріл і бійці відразу вирушили на ньому на бойове завдання. Також «айдарівці» попросили передати Президенту прохання – їм потрібні два автобуси «Богдан», бо після початку обстрілу вони сідали в старенькі «Газелі», котрі ледве їдуть. Попереду поїхав подарований нами БРДМ з написом «Калинівка, Козятин, Хмільник».
– Миколо Дмитровичу, Ви були в самому епіцентру бойового табору, бачили як живуть хлопці. У чому вони ще мають потребу?
– Завдяки волонтерському рух в Україні, батальйони забезпечені продуктами харчування та медикаментами на 100%. Є велика потреба в броньованій та звичайній техніці. З самого початку АТО до нас почалися звертатися волонтерські організації з найрізноманітнішими проханнями. Волонтери – це неймовірні люди, котрі здатні виконати будь-яку роботу, гідні побудувати державу нового зразка, державу для людей. Їм потрібно лише дати точку опори і вони перевернуть світ. Так сталося і весною цього року, коли до нас звернулося благодійне товариство «Інформаційний центр Майдану», котрі активно допомагали учасникам ЄвроМайдану, а зараз – учасникам АТО. Їм було потрібне складське приміщення, де вони б влаштували сортувально-розподільчий пункт речей, котрі збирають у столиці та по всій Україні. Ми надали їм таке приміщення, яке належить моєму доброму другові Андрію Лопушанському. І зараз «Інформаційний центр Майдану» кожного дня відправляє кілька десятків тон вантажів вимушеним переселенцям, учасникам АТО, військовим частинам. Більшість батальйонів напряму їм присилають заявку. Волонтерська армія вже має свою структуровану систему. Я – лише один елемент цієї системи. В мене є знайомі власників різних магазинів, підприємств, бізнесів. Тому своїм завданням я бачу роботу, як звичайного волонтера, котрий допомагає організувати їх можливості та ресурси в один потік допомоги нашим військовим, наближаючи в такий спосіб мир в Україні.
Інтерв’ю підготовлено прес-службою Європейської партії України