Події останніх трьох тижні показали, що громадянське
суспільство, про яке говорили всі кому не лінь, в Україні вже сформовано. Те,
що рік або навіть півроку тому здавалось фантастикою, стало реальністю.
Неймовірною і незворотною. Прикрою для влади і несподіваною для опозиції.
Українці показали, на що вони здатні. Самі. Без керівної ролі партійних
ватажків. Такого ще не було. Навіть під час Помаранчевої революції. І справа не
в барикадах, які уперше за часи незалежності з’явилися на вулицях Києва.
Барикади – це похідне. Це ознака і доказ того, що відступати вже нікуди.
Перебуваючи на Євромайдані з самого початку, можу засвідчити: людей не меншає.
Вони не втомились і не зневірились. Вони налаштовані дуже рішуче і цього разу
будуть стояти до кінця. Точніше – до перемоги, в якій тут ніхто не
сумнівається. Бо інших варіантів немає. Такою як раніше, країна вже не буде.
Євромайдан називають «державою в державі». І це правда. Рівень самоорганізації
вражає. Не чекаючи милості і настанов від політиків, люди самі взяли усе в свої
руки. І самі збудували цю державу – з усіма належними інституціями.
До речі, хочу звернути увагу на одне важливе спостереження. До політиків тут
ставляться без жодного пієтету. Скажу більше: коли опозиційні діячі, які
роблять вигляд, що контролюють процес, виходять на сцену із заяложеними
промовами – у людей це викликає роздратування. Тому що ціну цим промовам всі
давно знають. «Де ви були, герої, коли наших били на Банковій?» – зневажливо
кидають євромайданівці. Втім, це питання риторичне, адже всі знають, що «герої»
у той час давали прес-конференцію в Будинку профспілок, і на допомогу
«товариству» не поспішали, хоча і були поінформовані про події біля
Адміністрації президента.
Але ж світитися перед камерами – значно безпечніше, ніж спілкуватися із
оскаженілими беркутівцями. А змагатися в ораторському мистецтві зі сцени –
цікавіше, ніж виконувати «чорнову» повсякденну роботу у наметовому містечку.
Але і її комусь треба робити. Тому я і не ходжу на сцену із пафосними
монологами. Немає ані бажання, ані часу. Бо і під сценою справ вистачає. Там
просто треба БУТИ. Розмовляти з людьми, жити їх потребами, допомагати чим
можеш. До речі, наш лідер Микола Катеринчук, якого обрали революційним
комендантом Києва, теж увесь час проводить на Майдані. Не НАД людьми, а СЕРЕД
них.
З найперших днів у наметовому містечку мене вразив загальноосвітній рівень його
мешканців. Приміром, я була свідком, як один чоловік біля діжки з вогнем
проводив цілу лекцію стосовно політичного устрою в Японії. Присутні слухали його
уважно, наче в університеті. (До речі, свій університет тут також є – із
розкладом лекцій з історії, філософії, політології, мистецтвознавства.)
А ще – тут немає соціальних відмінностей. Студенти, підприємці, лікарі,
робітники, колишні військові, «білі комірці», діячі культури – всі разом, всі
поруч, кожен робить свою справу і водночас – готовий прийти на допомогу. Я
ніколи раніше не бачила такої єдності. І такої турботи про ближнього.
Бутерброди роздають на кожному кроці – щоб тільки ніхто не лишився голодним.
Чай з лимоном розносять у неймовірній кількості – щоб тільки ніхто не замерз.
Ось іде молоденький семінарист з подносом : «Пані, візьміть канапку». Ось до
гурту хлопців, що гріються біля діжки з вогнем, підходить бабуся з однією парою
власноруч зв’язаних шкарпеток: «Синочки, перевдягніть на сухенькі». Але
«синочки» чемно дякують та відмовляються, бо п’ять хвилин тому жінка принесла
їм цілий пакет теплих шкарпеток. Як там в пісні було – «скованные одной цепью,
связанные одной целью»… Фантастичне відчуття, якщо чесно.
Але найбільше вражає відсутність страху. Це засвідчили і останні вихідні, коли
влада зігнала «анти майдан» і була реальна небезпека провокацій, проте люди не
злякалися, і події 11 грудня, коли наступав Беркут, і світ завмер біля телевізорів.
Хлопці стояли насмерть, а кияни поспішали їм на допомогу, розбуджені церковними
дзвонами. Так дзвонили на нашій землі з давніх давен – сповіщаючи про біду,
пожежу чи повінь. А ще вірили, що церковні дзвони допомагають подолати чуму.
Напевно, частка правди в цьому є. Повністю ми її поки що не подолали, але тоді
– вистояли.
Стоятимемо і надалі – до самої перемоги. І, думаю, не лише в Києві. Тому що
Євромайдан – це не тільки площа, окреслена барикадами. Насамперед – це
територія, вільна від страху. А нею поступово стає вся Україна.
Олена Голєва, голова Волинської організації Європейської партії України