6 липня Наразій Ратніков поїхав як волонтер-медик на схід України. Хлопець закінчив 4-й курс Вінницького медичного університету, мав і військову підготовку — служив строкову службу у ВДВ. Назарій віз медикаменти у 9-й вінницький батальйон. Там проходять службу в тому числі і хлопці з м. Хмільника та Хмільницького району.
– Коли їхав у поїзді №70 «Львів-Маріуполь», попросив українською мовою у провідниці каву, – згадує 22-річний Назарій. – Вона мені ще грубо російською відповіла, що нема чого так говорити. Кажу — я на своїй землі і говорю своєю мовою. На станції Донецьк я вийшов з вагону і до мене одразу підішли 4 “денеерівця” та міліціонер. Почали розпитувати і тут помітили у мене татуювання “За ВДВ”. Кричать: “Тут десантник!” Набігло ще чоловіків 15 і мене забрали.
З того часу Назарій 35 днів провів у полоні у батальоні “Восток”. Спочатку окрім нього кімнаті було двоє українських вояків. Пізніше полонених стало 20 чоловік, Усі — військові, яких зняли з потягів.
Найстрашніше, що в полоні ти не розумієш, що від тебе хочуть,- згадує Назарів.– Пропонували перейти на бік ДНР, морально тисли. Перевіряли, чи я дійсно медик – показували різні ліки і питалі від чого вони.
Матір хлопця почала звертатись до усіх інстанцій з проханням посприяти визволенню сина. Прийшла за допомогою і до народного депутата України Миколи Катеринчука. Депутат, який мав неодноразовий досвід визволення полонених в ході АТО, одразу написав звернення до Президента України, Генеральної прокуратури, СБУ та МВС. І ось пізно вночі 7 серпня Назарій позвонив матері і сказав, що його відпускають. Потім трубку взяв один з військових батальону «Восток» і повідомив, що оскільки Назарій не військовослужбовець, а медик, то його не триматимуть.
Та хлопцю не судилося з першого разу покинути окуповану теритрорію. Перший раз доїхали до міста Ясинувата і потрапили під мінометний обстріл. Змушені були повернутись назад до терористів. За день знову виїхали. І ось 11 серпня Назарій був вже вдома у Хмільнику.
– Я доземно вклоняюся усім, хто допоміг моєму сину повернутися додому, – говорить Олена Володимирівна. – Як матері, мені боляче дивитися на те, що відбувається. Молю Бога, аби закінчилося ця братовбивча війна. А мій син продовжив навчання аби у мирному майбутньому приносив користь, допомагаючи людям одужувати.