Отже, пропонується повернення до змішаної: пропорційно-мажоритарної системи, проти якої, до речі багато-хто виступав, коли започатковували нинішню, пропорційну систему. Якихось вмотивованих пояснень вибору саме такої змішаної системи немає. Та яке там пояснення … Видається, що на думку політиків, найкраща виборча система для України – це та, що дозволить правлячій партії чи політичній силі на наступних виборах забезпечити принаймні 301 мандат народного обранця. Хіба-що, згааємо майже жартома: вибори 1990 та 1994 – відбувались виключно за мажоритарною системою, 1998 та 2002 – за змішаною, 2006 та 2007 року – за пропорційною, тобто завжди по 2 рази. То, може, нині треба змінювати систему, бо вона вже теж двічі була застосована і просто … набридла комусь.
В аспекті територіальної організації виборів проект Закону про парламентські вибори знову утаємничує деяку інформацію, зокрема щодо переліку будинків, як входитимуть до кожної звичайної виборчої дільниці (ВД), оскільки жодна виборча комісія (ВК) не наділена повноваженнями оголошувати такий перелік. Проект Закону взагалі не визначає порядку оприлюднення рішення ЦВК про утворення звичайних ВД. Відповідно, ускладнюється процедура перевірки коректності складення списків виборців для кожної ВД. Знову «будинки-фантоми» та десятки-сотні виборців, місце проживання яких зареєстровано за адресою держаного органу, як вже було у 2004 році?
У питанні організації роботи ВК знову простежується тенденція на нівелювання колегіального статусу комісій через зменшення необхідного кворуму для повноважного засідання – більше половини від складу комісії, а також зменшення необхідної кількості голосів для прийняття рішення – більшість голосів від присутніх на засідання членів ВК. Проста арифметика: наприклад, до складу ОВК входить 15 осіб. Кворум для повноважного засідання – 8 осіб. Достатня кількість голосів для прийняття рішення у такому випадку – лише 5 членів (із 15-ти !!!). Отже, навіть формальна можливість для нинішніх опозиційних парламентських сил гарантовано мати свою квоту членів, скажімо, в ОВК ще не гарантує реальну участь у роботі комісії. Ми ще не забули «схему», коли людей просто не повідомляли про засідання комісії. Є бажання скаржитись – дивись новели цього проекту Закону далі…
Знову, як і в Законі про місцеві вибори, відсутній припис щодо обов’язкової передачі списків виборців саме на засіданнях комісій. Нагадаємо, що відповідні вимоги передбачались раніше, але від них почали відмовлятись, починаючи від часу прийняття Закону № 1616 від 21 серпня 2009 року. Як результат, навіть попри наявність таких вимог у роз’ясненнях ЦВК, при розгляді спорів суди не вважали порушеннями передачу списків не на засіданнях комісій саме через відсутність відповідного обов’язку у Законі.
Стосовно процедур, пов’язаних зі списками виборців, можна висловитись у такий спосіб: «Наша пісня гарна, нова!» – скарга щодо неправильностей у списках може бути подана не пізніше ніж за годину до закінчення голосування. На місцевих виборах 2010 року, коли застосовувались такі ж самі можливості, обґрунтовували це наслідками бездіяльності «попередньої влади», яка не змогла забезпечити високу якість списків. Цікаво, а нинішній владі скільки іще потрібно часу на наведення ладу у реєстрі виборів та, відповідно, у списках? Можливо, списки просто робити порожніми, нічого в них не вказувати, аби у день виборів на підставі заяв громадян члени ДВК вносили би зміни шляхом включення до списків усіх бажаючих, хто прибуватиме? Скільки ж коштів буде зекономлено…
Між іншим, нинішня влада позиціонує себе «євро-реалістами» на противагу попередній, яка, мовляв, грішила «євро-романтизмом». Тож цікаво, скільки ще часу Венеціанська комісія Ради Європи критикуватиме українське виборче законодавство за нормативне закріплену можливість внесення змін до списку виборців у день голосування? Скільки ще часу потребуватимуть «реалісти»?
Загальновідомо, що одним із стандартів, які рекомендуються до імплементації у національне виборче законодавство Венеціанською комісією, є обмеження розміру виборчого фонду. Мета – унеможливити «купівлю» результатів виборів, коли більш заможні кандидата та партії перебувають у заздалегідь кращих умовах. Утім, проектом Закону жодних обмежень не встановлюється.
У проекті пропонується, на відміну від чинного Закону, надати право висувати кандидатів усім партіям незалежно від часу їхньої реєстрації, навіть тим, які зареєстровані тиждень тому. Попри альтернативність участі виборчих блоків, про що вказується у нещодавньому послані Президента до Верховної Ради «Модернізація України – наш стратегічний вибір», цей проект Закону не передбачає формування виборчих блоків. До речі, у цьому ж послані Президента ідея підвищення прохідного бар’єру пояснюється необхідність «запобігти потраплянню до парламенту маргінальних політичних сил». Нагадаємо, що згідно з вимогами Закону «Про політичні партії» після реєстрації партії протягом 6-ти місяців мають бути творені осередки не менш як у 14-ти регіонах держави. У випадку недодержання цієї вимоги Міністерство юстиції звертається (бодай, повинно звернутись) до суду з позовом про скасування реєстрації партії. Отже виникає низка питань: як співвідносяться ідеї «запобігання потраплянню до парламенту маргіналів» із наданням права висувати кандидатів тим партіям, які, можливо, ще не утворили жодного осередку? А також, як узгоджуються плани «убезпечення ВРУ від маргіналів» із створенням їм надзвичайно сприятливих умов для участі (чи, демонстрації участі?) у виборах?
Проектом Закону про парламентські вибори пропонується надати офіційним спостерігачам від громадських організацій статусу суб’єктів виборчого процесу. Добре, на це постійно вказується у рекомендаціях Венеціанської комісії. Хоча, чесно кажучи, лише наявність таких спостерігачів на минулих місцевих виборах ніяк не поліпшила їхню якість. Але при цьому чомусь не передбачено право кандидатів в одномандатних округах, які висувались шляхом самовисування, мати своїх спостерігачів, адже лише партія-суб’єкт виборчого процесу має право мати їх. Окрім цього, продовжується тенденція на зменшення ролі спостерігача, знову ж таки «започаткована» на місцевих виборах-2010, адже спостерігачі не мають права звертатись до ВК зі скаргами. Натомість пропонується надати їм право на звернення до ВК «із відповідною заявою». При цьому проект не передбачає жодних положень стосовно розгляду таких заяв, зокрема скорочених строків, а також повноважень ВК прийняти певне рішення за наслідком розгляду заяви про порушення. Отже, проста декларація….
Наостанок, напевно, найбільш тривожна думка. Визнаємо, що можна обговорювати ідеї зменшення обсягу компетенції ВК стосовно предметності скарг на порушення, які комісії уповноважені розглядати, чи спрощення процедури оскарження та розгляду спорів у ВК тощо. Але щоб так… Отже, проект Закону про парламентські вибори взагалі не передбачає жодних можливостей оскарження порушень до ВК та, відповідно, ніяких повноважень комісій стосовно вирішення спорів, окрім як стосовно списків виборців. Чи, може, «євро-реалісти» вважають, що і порушень не буде взагалі …. Нагадаємо, що в аспекті реагування, наприклад, на порушення, що мали вплив на підсумки голосування / результати виборів доволі ефективним засобом було звернення зі скаргами до комісій вищого рівня. Це ж стосується й протидії порушенням з боку окремих членів ВК, коли більш дієвим способом було звернення зі саргою до комісії вищого рівня з вимогою, зокрема, достроково припинити повноваження члена ВК-порушника. Тепер, зрозуміло, лишається лише можливість оскарження порушень у судовому порядку. Цієї можливості позбавити громадян неможливо, Конституція не дозволяє. Водночас, за певних обставин практично це ускладнить діяльність тих, хто прагне забезпечити хоча б законність виборчого процесу.
Сумно закінчувати оцінку проекту Закону словосполученням «хоча б законність» (тобто відповідно до такого Закону). Утім, про «легітимність» виборів та їх результати за таких обставин вести мову не лише сумно, а просто безпідставно …
Лідер
Європейської партії України