З Олегом Миколайовичем Сивашем, членом Європейської партії України, ми домовились про розмову по телефону. Дату і час визначити заздалегідь не могли, адже його підрозділ знаходиться під Бахмутом. Коли нарешті з’являється зв’язок і можливість поговорити, Олег Миколайович набирає мене, вмикає телефон на голосний зв’язок, і ми розмовляємо з ним. Він у бліндажі. До розмови підключається його побратим з Конотопу, старший бойовий медик і його тезка Олег Миколайович Рябченко. Крім їхніх голосів я нічого не чую, вони мені кажуть, що чують звуки масованого артобстрілу. Я починаю зі свого традиційного питання.
– Як Ви дізнались про початок великої війни?
– 24 лютого я був на роботі в Борисполі Київської області. Прокинувся під ранок від звуків вибухів. Перша думка – що відбувається? І тут біжить охоронець і кричить – почалась війна. Ми, не вагаючись, зібрали свої речі, подзвонили директору підприємства, на якому ми працювали, і сказали, що ми терміново їдемо додому на Сумщину. О 10 ранку ми вже були в Конотопі. Ми доїхали дуже швидко, бо в напрямку Сум машин якраз не було. Коли ми вже були на місці, мені зателефонував мій товариш, Голова Буринської ОТГ Ладуха Віктор і каже, що хлопцям військовим потрібна допомога. Ми з другом оперативно знайшли все, що нас попросили, і поїхали на Сумську трасу, допомогли з технікою і перевантажили снаряди. Повернулись в Конотоп, поїхали відразу у військкомат. Нас усіх посадили в автобуси, чоловік 150 нас було, і повезли в військову частину. Ввечері нас відпустили по домах, до розпорядження.
– Чи видали Вам зброю?
– Ні, не видали. Хоча у мене при собі був карабін. Додому я не потрапив, поїхав провідати друга. І десь після 23.00 24 лютого, ми вже побачили як російська техніка їде по проспекту нашого міста. Дійшли росіяни до нашого міста швидко, як бачите. Від Конотопа до кордону усього 80 км. Прямували вони в сторону Тулушки, щоб далі йти на Чернігівщину. Тут же мені зателефонувала дружина і попередила, щоб я додому не йшов, тому що в нашому районі вже йдуть бої. Хлопці захищались.
– Які хлопці захищались?
– Наші прикордонники. Перший бій був на Загребеллі, другий – в районі Воронцова.
– Чи довго окупанти були в Конотопі?
– Росіяни в саме місто заїжджали рідко. Але оточили Конотоп і тримали в кільці. Виставили блокпости. У сторону Сум або Чернігова виїхати було майже неможливо. Якщо хтось і наважувався, то вороги на блокпостах зупиняли, обшукували машини, роздягали, шукали патріотичні татуювання. Місто було в оточенні більше місяця.
– Чи можливо було завезти у місто пальне, продукти, медикаменти?
– Було проблематично. Особливо з пальним. Але ми знайшли спосіб супроводжувати машини з пальним у місто. Волонтери приїздили на свій страх і ризик. Це було небезпечно, бо було багато випадків, коли окупанти вбивали людей, палили автомобілі.
– Чи готова була тероборона до захисту Конотопа, якщо би війська вирішили зайти до нього?
– Ми були готові. У ворога були свої блок-пости, у нас свої. Між нами була така собі «сіра зона» в один кілометр. Ми готувались до будь-яких сценаріїв. Нам уже видали зброю на той момент. Ми готували коктейлі молотова. Ми б стояли до кінця.
– Чому ворог не наважився зайти?
– Була одна спроба, коли в Конотоп приїхав так званий комендант Конотопа, росіянин, який мав би замінити українську владу у випадку повної окупації. Але люди не побоялись, вийшли і чітко заявили свою позицію – під окупацією не будемо, будемо воювати до останнього. Може це їх відлякало на той момент.
– Коли ви стали до військової служби?
– 7 березня ми зібрались усі, прийшли у військкомат і нас прийняли на службу. А 21 чи 24 березня, точну дату не пам’ятаю, ми присягнули на вірність народу України і стали солдатами територіальної оборони.
– Ну про Сумську тероборону ходять легенди.
– Та ми ж не Сумські, ми Конотопські.
Але ж з Сумської області! Так що ви у нас легендарні.
– Та які ми там легендарні, ми такі як усі. Наші партійці усі при ділі. Антон Короткий служить. Сергій Собора працює на залізниці. А мій підрозділ на початку віддали у підпорядкування 58-ій окремій мотопіхотній бригаді імені Івана Виговського. З 9 лютого 2023 року мій окремий батальйон ТрО ЗСУ знаходиться під Бахмутом.
– Скажіть, чи якось вас готували до Бахмуту? Можливо ви проходили тактичну підготовку? Вогневу?
До розмови підключається Олег Рябченко: Можна сказати, що нас не готували. Пару разів нас вивозили на стрільби, де хлопці мали змогу вистріляти по 15 патронів. Єдине, що ми пройшли повноцінно – це заняття з тактичної медицини. Бо ми це робили своїми силами.
– Тобто ви зорганізувались між собою і навчили одне одного тому, що знали самі?
– Так, все вірно.
– Що головне на війні?
Олег Сиваш: Головне – людські життя. А зберегти їх можна лише одним способом – хорошим адекватним командиром, який розуміє ціну людського життя.
– Ваші побратими з Конотопа теж разом з вами під Бахмутом?
Олег Сиваш: Так.
– Ким вони були в цивільному житті?
Олег Рябченко: Військових у нас небагато. Є декілька хлопців прикордонників. Вони у нас стали командирами відділень. А більшість – цивільні. Я взагалі займався швейним бізнесом до повномасштабної війни. Тут у нас навіть пенсіонери є, люди простих робочих професій.
– Що було найважче за цей рік?
Олег Рябченко: Ми усі прийшли добровольцями. Життєві і воєнні труднощі нас не лякають, бо ми усі прийшли свідомо, і ми усі дуже мотивовані. Ми були готові до будь-яких труднощів.
Олег Сиваш: Найважче з нами трапилось вже тут у Бахмуті – один наш побратим загинув і один був поранений. Це хлопці безпосередньо з нашої роти. Оце дуже важко.
Олег Рябченко: Так сталося, що ми з Олегом Миколайовичем евакуювали з поля боя нашого пораненого. Наш бойовий медик надав йому першу допомогу, а далі ми його вивозили на лікування. І коли ми були в дорозі, по рації нам повідомили, що у цього нашого бойового медика стався інфаркт міокарда. Нам довелося швидко повертатись і рятувати життя вже нашого бойового медика. Нам навіть вдалося його довезти живим до медичної роти. Але на жаль він не вижив. Дуже болісно втрачати людей, з якими ти прожив рік пліч-о-пліч.
– Мої співчуття вам. Скажіть, як влаштований ваш побут?
Олег Рябченко: Ми самостійно розподілили між собою обов’язки, щоб створити для військовослужбовців нашої роти комфортні умови. Наш старшина забезпечує нас їжею правдами і неправдами. Лише наша рота може похвалитись гарячими обідами, а не сухпаями. Слідкуємо, щоб хлопці мали змогу просушитись у бліндажах. Умови іноді тяжкі, люди по декілька діб на бойових чергуваннях, перемерзають. Коли у них випадає доба на відпочинок, то ми робимо все, щоб їх обігріти, обсушити, нагодувати і забезпечити перепочинок.
Олег Сиваш: У нас тут усі люди хороші, ми одне про одного піклуємося. Жартуємо, знаходимо час для гумору, щоб підтримати бойовий дух. Робимо все, щоб не падати духом.
– Я не уявляю як вам там. Усі відео і фото з Бахмута виглядають страшно. А ви, знаходячись там, ще й жартуєте.
Олег Рябченко: Ми і є підтримкою одне для одного. Плюс велику роль грають особисті якості людей. Є люди, які тримають на хвилях оптимізму увесь колектив. До того ж, ми не обділяємо повагою і увагою буквально кожного. Відслідковуємо, якщо хтось замикається в собі, то ми робимо все, щоб розбурхати і підтримати людину.
– Тобто ви ще і психолог?
Олег Рябченко: Тут кожен з нас – психолог. У нас тут люди різного віку – і 50, і 25, і 30. І усі ми маємо знайти порозуміння. Старші по-батьківські намагаються підтримувати молодших, підбадьорити. У нас здорова атмосфера в колективі, це й впливає позитивно на загальний стан.
Олег Сиваш: Щоб ви розуміли, от ми з вами спілкуємося зараз, а нас сильно обстрілюють.
– А ви розрізняєте звуки снарядів? Звуки війни?
Олег Сиваш: Так, все розрізняємо. Де танк, де арта, все чуємо.
– А у вас є перерви між обстрілами?
Олег Сиваш: Нас обстрілюють цілодобово. Інтенсивність різна, але тут тихо не буває. Ми вже звикли.
– А вам спати вдається в такій обстановці?
Олег Рябченко: Є хлопці, які погано сплять. Іноді заспокійливе даю хлопцям, щоб могли поспати. Є такі, хто можуть на пару годин «вирубитись». Намагаємось кожну вільну годину використати для відпочинку, бо таких годин не так багато. До того ж ми не знаємо, що нас чекає в наступну.
Олег Сиваш: Ви не уявляєте як нам з Олегом пощастило. Він мене тут уколами підтримує. Без нього мені було б тяжко.
Олег Рябченко: А як я можу не лікувати? Я знаю які болі Олег Миколайович відчуває, але ніколи цього не покаже. Коли не спитаєш «як справи?», завжди одна відповідь – «Дякувати Богу все добре». Сьогодні він навіть трофей привіз!
– І що там?
Олег Рябченко: Те, що допоможе нам у боротьбі з ворогом.
– Я від усіх нас скажу, що ми тримаємо за вас кулаки і переживаємо.
Олег Рябченко: Ми вам дякуємо, ми це відчуваємо.
Олег Сиваш: Ми розуміємо чому ми тут – ми захищаємо наших жінок і нашу дорогу Україну.
– Ми вам дуже дякуємо. Я питаю усіх наших партійців про найщасливішу мить цього року. Якою була ваша?
Олег Сиваш: Найкращі моменти, коли ти прокидаєшся і бачиш своїх друзів. А якщо вони тобі ще у відповідь посміхнуться, то взагалі я щасливий. Як додому зателефоную, почую голос рідних та друзів, як ваш голос почую, я теж щасливий. Головне – наші родини, люди, наші українки.
– Якою ви бачите перемогу України?
Олег Сиваш: От коли ми зберемося усі разом, значить прийшла перемога. Ми розуміємо, що швидко це не буде. Росіяни не відступлять. Хіба що здохне путін, і це прискорить «роззомбування» росіян.
Олег Рябченко: Я впевнений, що перемога Збройних Сил України буде яскравою, і свідками стане увесь світ. Перемога буде на патріотизмі наших військових, на несамовитості до захисту. Військові стратеги мають визначити як то буде реалізовуватись, але усю нашу землю ми відвоюємо обов’язково. Завдяки підтримці світу, завдяки особистим якостям і навичкам українців. Бо ми ж козаки по духу і по крові, ми зможемо.
– Що мрієте зробити в першу чергу після перемоги?
Олег Рябченко: Мрію обійняти родину. У мене 7 лютого народилась онука, її привезли в Конотоп 9 лютого, а ми вже в цей день вийшли на марш на Бахмут. Дуже хочу онуку побачити.
– А скільки Вам років? У вас дуже молодий голос!
Олег Рябченко: Мені 54. Вік залежить від сили духу. Ми ж усі козацького роду. Ми тут забуваємо про усі болячки, ми намагаємось бути на рівні з молодими. Десь маємо бути для них прикладом, десь їх маємо підтримати. Увесь свій життєвий досвід нашим хлопцям передаємо.
– Олег Миколайович, наостанок спитаю чи працює ваш «Український дім – Конотопська родина»?
Олег Сиваш: Так, працює. Андрій Ларіонов там наразі займається усіма питаннями. Український дім надає юридичну допомогу військовим. Діткам на свята по можливості забезпечуємо подарунки і заходи влаштовуємо, підтримуємо дитячі творчі колективи. Юним нашим артистам потрібна сцена, не зважаючи на війну. Це ж діти!
– Згодна з вами. Я вам надсилаю свої найміцніші обійми. Прошу вас виходьте на зв’язок по можливості. Величезна подяка вам. Тримайтесь! Олег Миколайович, на святкування перемоги візьмемо вашого тезку Олега Миколайовича також.
Олег Сиваш: Домовились! Ми його до себе заберемо.
Розмову провела Юлія Підкурганна