Андрій Делятинчук, голова Ясінянської селищної ради від Європейської партії України
– Андрій Іванович, як для Вас особисто і для вашої громади розпочалась повномасштабна війна?
– Не буду, мабуть, оригінальним. 24 лютого став жахливим днем, в який важко було повірити. Мене розбудив телефонний дзвінок. Потім вже включив новини і усвідомив, що трапилось найстрашніше. Я пішов на роботу. І перше, що мені довелось робити, заспокоювати колектив. Були сльози, паніка, розгубленість. Ніхто не знав як діяти. Тому ми зібрались і почали планувати роботу. Ясіня – це перша громада у Закарпатті. Як тільки ви проїдете Яблунецький перевал, ви потрапите в нашу громаду. Тому в перший же день ми допомагали облаштувати блок-пост на в’їзді в громаду.
– Коли з’явились у вашій громаді перші біженці?
– Вже надвечір 24 лютого. У перші тижні після повномасштабного вторгнення ми були транзитною громадою. У людей, які тікали від війни, від обстрілів, спрацьовував психологічний фактор. Провівши декілька днів у дорозі, переїхавши перевал, люди «видихали» і зупинялись у Лазищині. Місцеві волонтери облаштували пункт, де кожен міг зупинитись, випити гарячого чаю, з’їсти бутерброд, перепочити, отримати якусь інформацію, підзарядити телефон, тощо. Більшість українців їхали далі до кордону, але були й такі, які залишались у нас.
– Як ви організували прийом людей?
– Ніхто раніше в таких ситуаціях не був, тому роботу організовували на ходу. Ми чітко розподілили обов’язки. Хтось відповідав за організацію місць для поселення. Хтось був 24 години на телефоні, щоб надавати інформацію про ці місця для поселення. Хтось зустрічав на залізничному вокзалі евакуаційні потяги і розвозив людей по місцях перепочинку. Хтось займався організацією роботи центру прийому/видачі гуманітарної допомоги. Задіяний був увесь колектив, разом зі старостинськими округами. Усім довелося переформатувати свою діяльність, взяти додаткові зобов’язання. Рук не вистачало. Я думаю кожен голова діяв відповідно до тих викликів, з якими стикнувся.
– Які виклики були найтяжчі?
– Найважча робота була у Центру надання адміністративних послуг. У перші місяці, коли був надзвичайно великий потік людей, їх треба було реєструвати як ВПО у системі «Соціальна громада». Вдень система не працювала, «висіла». А не зареєструвавшись як ВПО, люди не могли отримати допомогу від держави. Ми пішли на зустріч людям. Дівчата перейшли на нічні зміни. Було емоційно важко усім. З одного боку, люди, які тікали від війни. З іншого – наші працівники, яким потрібно було вислухати, розрадити, заспокоїти і зробити все, що від них залежало. Я вже казав нещодавно на одному форумі, що найкращі психологи – це працівники ЦНАП. Вони таку школу пройшли!
– У вас же громада не дуже велика. Де ви розміщали внутрішньо переміщених осіб?
– Ми у нашій громаді воліємо називати їх не ВПО, а «гостями». Ми звикли до гостей, до туристів, тому для нас вони – наші гості.
Для них ми облаштували школи, дитячі садочки, лікарню і Ясінянський територіальний центр соціального обслуговування.
Навчальні заклади, звичайно, не були готові до прийому людей. Тому вчителі приносили з дому матраци, подушки, харчі, закрутки, засоби гігієни, тощо. І навіть до того моменту, коли в школах з’явились душові кабіни, вчителі запрошували до себе додому наших гостей, щоб ті могли помитися. Велика вдячність колективам і дирекції навчальних закладів за це.
– А діти ваші не ходили до шкіл?
– Навчання було зупинене у зв’язку з воєнним станом. Школа №2 нашої громади прийняла найбільше людей, бо вона була поруч з вокзалом і всі, хто потрапляли в нашу громаду потягами, відразу опинялись у шелтері цієї школи. З часом ми там облаштували харчовий блок, поставили пральні машини, відкрили безкоштовну їдальню.
– Ви все це робили самотужки?
– Аналізуючи події тих перших днів і тижнів, я розумію, що без волонтерів і партнерів ми б не впорались. І волонтерами були не лише наші місцеві, а й, наприклад, хлопці з Київщини. Вони теж приїхали до нас від війни. Прийшли до мене і кажуть – у нас є мікроавтобус, якщо потрібна допомога, ми готові надати вам транспортні послуги. Одного разу я попросив їх привезти продукти до школи №2. І там на місці я їм розповів про свої плани зробити душові кабіни для переселенців. І ви не повірите, ці хлопці вирішили самостійно за свої кошти зробити душовий блок. І це було дуже приємно, що самі ж наші гості для своїх же людей зробили таку хорошу справу. Це історія про єдність українців. Це було дуже приємно.
– Скільки людей прийняла ваша громада?
– Одночасно у нас найбільше було зареєстровано близько 7 тис осіб. Це був пік. У нас в Ясінях проживає 8,5 тис людей. У всій громаді – 19 тисяч осіб. Іноді здавалось, що ти не в рідних Ясінях, а в якомусь іншому місці, бо в магазинах, на вулицях були самі незнайомі люди.
– Тобто населення вашого містечка зросло удвічі.
– Можна й так сказати. Тому в якийсь момент у співпраці з Асоціацією підприємців та промисловців нашої громади на базі школи №2 ми вирішили створити безкоштовну їдальню. Одночасно там харчувалось до 300 осіб. Очолила процес Ілона Морозюк, голова асоціації. Забезпечувалась їдальня за рахунок волонетрів, партнерів і підприємців нашої громади. А от ті ж хлопці з Київщини, наприклад, допомогли кухонною технікою. Їдальня й до сьогодні працює. У нашій громаді досі перебуває біля 2,5 тисяч ВПО.
– Звідки ці люди приїхали?
– Довелось нам різних гостей приймати. У нас є жителі Херсонщини, Донеччини, Харківщини, Маріуполя. Історії їхні різні. У нас тимчасово перебували два дитячих будинки з Херсона і Черкащини. Ми їх прийняли у дитячому садочку Лазещини. Як згадую про цих дітей, сльози навертаються. Ми досі з ними спілкуємося, підтримуємо зв’язок, хоча вони наразі за кордоном.
Була така історія, що до мене звернувся мій друг військовий Микола Журавльов. Після деокупації Київщини, в одному з багатоквартирних будинків його підрозділ знайшов лежачого дідуся. Микола мені зателефонував і попросив прихистити цього дідуся, бо у нас у громаді функціонує територіальний центр соціальної допомоги. Звичайно я погодився. До нас дідуся привезла спецмашина швидкої. У нашому центрі проживає біля 60 людей, покинутих родичами. Вони знаходяться повністю на утриманні нашої громади. З них 30 осіб – це повністю лежачі люди, які потребують щоденного догляду. І за минулий рік ми додатково прийняли до центру людей з проблемами опорно-рухового апарату з різних регіонів. До нас приїжджав спецпотяг, вірніше спецвагон, і привіз стареньких бабусь, яким по 90 років і більше, повністю лежачих.
– Вони досі у вашому центрі?
– Дідуся через три місяці забрала донька. А всі інші досі у нас живуть. Мало які громади відкрили двері для таких людей. Дякувати нашим партнерам, ми можемо їх забезпечувати і засобами гігієни, і харчами. А вже наші працівники забезпечують їм догляд і турботу.
– Скільки транзитом пройшло через вашу громаду людей?
– Це можуть бути сотні тисяч. Ми не рахували. Через нашу громаду йде траса Н-09 Мукачево-Рогатин. Корки до нашого КПП у перші три місяці були у 20-30 км. Людей пройшло дуже багато.
– Чи влаштувались на роботу ті українці, які залишились жити у вашій громаді?
– Так, є такі поодинокі випадки. Дехто працює у сфері громадського харчування, дехто в аптеці. Минулого року переселенці дуже допомагали – плели сітки, долучались до благоустрою, допомагали в їдальні, перекладали з іноземних мов інструкції лікарських засобів і сортували аптечки. Але все це тимчасова зайнятість. Наш наступний крок – забезпечити їх постійною роботою. Я вважаю, що їм так буде набагато легше адаптуватись у громаді. Це для їхньої ж користі. От лише маємо проблему в тому, що наша високогірна громада не має ні фабрик, ні заводів, ні промислових об’єктів. У нас є лише лісомисливське підприємство. Тому для нас завдання номер один – інтеграція наших гостей у громаду і створення робочих місць для них. На сьогодні ми підписали Меморандум про співпрацю з організацією «Людина в біді» про створення ще одного шелтера в громаді. Це буде двоповерхова будівля з повноцінним підземним поверхом. І ми там хочемо зробити швейний цех. Тобто люди будуть і жити, і працювати в одному приміщенні. У нас є дуже активна жінка з гостей, я їй запропонував організувати навколо швейної справи людей і вона дуже зраділа, бо сама швачка. Сподіваюсь нам вдасться заручитись підтримкою партнерів і ми цей проект втілимо в життя цього року.
– Ви от весь час називаєте переселенців гостями. А у вас був негативний досвід спілкування?
– Доводилось виселяти переселенців. Були випадки, коли, наприклад, переселенці зловживали алкоголем. Це призводило до порушення порядку, тому ми відразу просили на вихід. Хочете пити – пийте, але не в нашій громаді та ще й в такий важкий час. Були такі гості, які вимагали особливих умов для проживання. Мене, наприклад, досі трясе від слова «котедж». Були такі люди, які вимагали для проживання окремих котеджів. Або були такі, які вимагали якихось особливих продуктів харчування. У мене десь досі лежить звернення від групи осіб, які написали мені вимогу забезпечити їх у кілограмах асортиментом горіхів, сухофруктів, оливковою олією першого віджиму, тощо. Різні люди були. Але таких було небагато, на щастя. До одного відсотка.
– Андрію Івановичу! А яким чином ви відновили навчальний процес? Адже вам потрібно було звільнити школи до вересня?
– Для того, щоб відновити навчальний процес, ми мали людей перемістити в інші приміщення. Тому на третьому поверсі нашої лікарні ми облаштували одне відділення для потреб переселенців. Закарпатська обласна цивільно-військова адміністрація допомогла зробити капітальний ремонт. Там були встановлені душові кабіни, пральні машини, харчоблок. У першу чергу ми туди поселили людей, які потребували якогось медичного нагляду.
– Я знаю, що ваша громада активно співпрацювала з різними міжнародними організаціями. Якою є наразі ваша співпраця?
– Ми дуже вдячні усім нашим партнерам. Нам дуже допомогла продуктами, одягом, меблями чеська організація «Людина в біді». Наші великі друзі і партнери – «Фундація гуцулів Румунії», «Союз українців в Румунії», Угорська економічна служба, Фонд «Neeka», який забезпечував нас продуктовими наборами для ВПО. «Ротарі клуб», який має шефство над нашим територіальним центром соціальної допомоги. Ми з партнерами з фонду «Caritas» з Угорщини були на Харківщині у вересні. Возили гуманітарну допомогу. Нас там на місці супроводжувала 127 харківська бригада ТрО і ми по населених пунктах розвозили людям допомогу. У Бахмут їздили. Крім того, партнери з USAID-Говерла допомогли генераторами забезпечити лікарні і школи. Ми, насправді, ведемо «реєстр вдячності», фіксуємо усіх, хто нам допомагав. Ми й так їм не перестаємо дякувати, а після перемоги тим більше.
– Пройшов рік великої війни. Чи відчуваєте ви, що темп надання допомоги від міжнародних партнерів знижується?
– Так, звичайно є спад. Але ми напрацювали міцні контакти, і у разі потреби ми звертаємось до партнерів, і вони за запитом нам все надають. Не було такого, щоб відмовили.
– Скільки людей з вашої громади пішли на фронт?
– 300 жителів мобілізували з усієї громади. Дев’ять військовослужбовців загинули на полі бою. Двоє військових померло. Троє вважаються без вісти зниклими. Інші воюють. Ми допомагаємо усім, чим можемо. Аптечки передавали військовим на схід. Ділились усім, що маємо.
– Ви ніби й далеко від фронту, але випробування ваша громада пройшла неабиякі. Що ви здобули, а що втратили?
– Ми набули досвіду, ми об’єднались у громаді. У нас створився волонтерський рух «Опора Ясіня», «Борщ для ЗСУ». Наші жінки роблять сухий гуцульський борщ для воїнів, який їм дуже смакує. Колектив Ясінянської школи №2 готує смачненькі ковбаси, тушонки, закрутки! У центрі прийому/видачі гуманітарної допомоги працюють наші волонтерки з креативного простору «Креденс». Люди у громаді почали об’єднуватись. Це головний здобуток. А найбільша наша втрата – це наші хлопці, більшість з яких молоді. Ми відкрили меморіальні дошки на школах, де вони вчились. Наші герої повинні були вести в ті школи своїх дітей на навчання, а на жаль повернулись туди світлинами на меморіальних дошках. Цю втрату не можна оцінити. Тут і слова важко підібрати. Ще не придумали правильних слів, щоб це описати.
– Які ваші плани на найближче майбутнє?
– Нещодавно відбувся Конгрес місцевих та регіональних влад. Зараз питання номер один – відбудова України. Ми у свою чергу звертаємо увагу на те, що потрібно розбудовувати й інфраструктуру громад заходу України, щоб підлаштувати під нові виклики. Навантаження на наші громади суттєве – і в навчальних закладах, і в лікарнях, і в комунальних службах. Зараз в наших школах, наприклад, 37 дітей ВПО і 9 дітей у садочках. Це високий показник, як для нашої громади. Тому треба думати, щоб в тилових регіонах України створювати умови для проживання. Адже частина внутрішньо переміщених осіб залишиться з нами назавжди, бо їм немає куди повертатись.
– Чи допомагали під час великої війни регіони одне одному? Від громади до громади йшла допомога?
– Наша Ясінянська громада допомагала громаді на Миколаївщині. До нас зателефонувала працівниця соціальної служби звідти і попросила допомоги продуктами харчування. Вона знайшла транспорт, ми завантажили гуманітаркою і відправили на Миколаївщину. На рівні області теж допомагали. У Закарпатті є 64 громади. І от нещодавно з’явилась 65-а громада – Тягинська громада Бериславського району Херсонської області. Голова Закарпатської обласної військово-цивільної адміністрації визначив її як ще одну нашу громаду. Ми взяли її, так би мовити, під патронат. Уся область допомагала. Наша Ясінянська громада відправила туди лісоматеріали для відбудови – дошку, брус, тощо.
– Розкажіть яка ваша найщасливіша мить за цей рік великої війни?
– Найщасливіші ті дні, які я можу провести зі своїми дітками.
– Як часто це буває?
– Не часто. Тому коли ми виберемося на санях покататись, або на велосипеді, або на природу вийдемо, то для мене найкраще.
– Що найважче зараз?
– Коли друзі-військовослужбовці не відповідають на дзвінки та повідомлення. Рідний брат моєї дружини на фронті, однокласники, куми, тому коли вони мовчать – це найважче. Буває, що брат Юра попереджає – до вівторка не чекай від мене новин, я працюю. І ці декілька днів очікування дуже тяжкі. І коли я бачу, що він був в мережі, то мені легше стає.
– Якою бачите перемогу України?
– Україна переможе, коли поверне усі свої землі станом на 1991 рік. Знаєте, коли я говорю про 1991 рік, я згадую слова В’ячеслава Чорновола. Коли проголосили Декларацію про державний суверенітет України, В’ячеслав Чорновіл сказав: «Сьогодні ми отримали незалежність, але за неї нам ще доведеться поборотись і пролити кров». Може я й не дослівно зараз переказав його цитату, але я згадую ці слова як пророчі. Тепер ми ллємо кров за незалежність. Тому наша перемога – це вихід на кордони 1991 року і, звичайно, повернення наших хлопців додому. Щоб родина зібралась за родинним столом. На жаль, не всі зберуться. Війна забирає цвіт нації, забирає найкращих. Я прошу Бога про те, щоб він допоміг стерти з лиця землі цих проклятих москалів. Про це мріє, мабуть, кожен.
Розмову провела Юлія Підкурганна